Читати книгу - "Велика маленька брехня"

— Вибач, будь ласка, — спокійно сказала вона. Їй було шкода, але це не мало сенсу, бо він їй ніколи не повірить. — Мабуть, мені варто було обрати вечірку. — Вона встала. — Я піду вийму лінзи, очі болять.

Вона спробувала обминути його, але він схопив її за передпліччя.

— Агов, — вигукнула Селеста, — боляче!

Це було частиною гри — її перша реакція завжди була однакова — здивування та обурення, ніби це ніколи не траплялося раніше, ніби він не розумів, що робить.

Він вхопив її міцніше.

— Не треба, Перрі. — сказала вона. — Не роби цього.

Біль розпалив її гнів. Завжди приходив гнів — ніби запальна суміш. Вона чула свій голос збоку — високий та істеричний. Жінка-скандалістка.

— Перрі, це дрібниці! Не перетворюй усе на велику проблему.

Бо тепер справа була не у дитячому дні народження. Тепер їй боліли усі їхні попередні сварки. Його пальці стисли її руку ще сильніше. Ніби він вирішував, як боляче їй зробити.

Він штовхнув її — достатньо сильно, щоб вона незграбно заточилася. Тоді відступив, підвів голову, важко дихаючи, руки вздовж тіла. Чекав, що ж вона далі робитиме.

Варіантів було багато.

Часом, вона намагалася поговорити з ним, як з дорослим:

— Це неприйнятно.

Часом вона кричала.

Часом утікала.

Часом давали здачі. Била його та копала, як колись била свого старшого брата. І він дозволяв їй це — на якусь мить, ніби він сам цього хотів, ніби йому це було потрібно. І вже потім він хапав її за руки, щоб зупинити. Не лишень вона прокидалася наступного дня із синцями. Вони були і на тілі Перрі. Вона була точнісінько така ж, як і він. Така ж хвора, як і він.

— Мені байдуже, хто почав, — говорила вона дітям.

Але жоден із цих варіантів не мав успіху.

— Якщо ти зробиш так ще раз, я тебе покину, — сказала Селеста, коли це трапилося вперше, і вона була налаштована серйозно, дуже серйозно. Вона точно знала, як слід поводитися у таких ситуаціях. Хлопцям тоді було лише вісім місяців. Перрі плакав. Вона плакала. Він обіцяв. Він присягався життям своїх дітей. Його серце було розбите. Тоді він купив їй першу ювелірну прикрасу, яку вона ніколи не носитиме.

Через тиждень після того, як близнюки відсвяткували свій другий день народження, це сталося знову. Вона була спустошена. Її шлюб зруйновано. Вона збиралася його покинути. Жодних сумнівів. Але тієї ж ночі обидва хлопці прокинулися з жахливим кашлем. То був круп. Наступного дня Джош так сильно захворів, що їхній сімейний лікар викликав невідкладну допомогу. Джош провів у реанімації три ночі. І бліді фіолетові синці на лівому стегні Селести значили так сміховинно мало, коли лікар сказав їм: «Думаю, ми маємо інтубувати».

Все, чого вона хотіла, — щоб одужав Джош. І зрештою він одужав, сидів у ліжку та вимагав роликів «Віглс» та компанії свого брата ще хрипким від трубки голосом. Вони з Перрі літали на крилах від полегшення, а за кілька днів, коли вони забрали Джоша додому, Перрі поїхав у Гонконг, і сприятливий момент для рішучих дій було втрачено.

В основі її нерішучості був один беззапечерний факт — вона любила Перрі. Все ще його любила. Все ще була закохана у нього. Він робив її щасливою, змушував її сміятися. Вона все ще любила розмовляти з ним, дивитися разом телевізор, лежачи у ліжку холодними дощовими ранками. Вона все ще хотіла його.

Але щоразу, коли вона залишалася, тим самим вона давала йому дозвіл зробити це знову. І вона це знала. Вона була освіченою жінкою, у неї був вибір, вона мала куди піти, у неї була сім’я та друзі, які б підтримали, у неї були юристи, котрі могли б представляти її інтереси. Вона могла повернутися на роботу та заробляти на життя. Вона не боялася, що він її вб’є, якщо вона піде. Вона не боялася, що він забере дітей.

Одна із шкільних мам, Габрієль, частенько розмовляла із Селестою на дитячому майданчику, поки їхні синочки гралися у ніндзя.

— Завтра сідаю на нову дієту, — вчора сказала вона Селесті. — Навряд чи я довго на ній протримаюсь, і тоді ненавидітиму себе. — Вона зміряла Селесту поглядом і сказала. — Ти поняття зеленого не маєш, про що я, правда, ти ж бо худа, як чапля.

«Я таки маю поняття, — подумала Селеста. — Я добре знаю, що ви маєте на увазі».

Вона притисла долоню до передпліччя та з усіх сил стримувала сльози. Завтра вона не зможе одягнути те плаття з коротким рукавом.

— Я не знаю, чому… — вона зупинилась. Я не знаю чому я залишаюсь. Я не знаю, чим я це заслужила. Не знаю, чому ти це робиш, чому ми це робимо, чому це відбувається з нами.

— Селесто, — сказав він хрипко, і вона відчула, як його тіло покидає агресія та злість.

Знову увімкнувся DVD. Перрі взяв пульт на вимкнув телевізор.

— Господи, вибач, — на його обличчі читався жаль.

Все закінчилось. Більше не буде жодних докорів щодо вечірки. Власне, навіть навпаки. Він буде ніжним та дбайливим. У наступні кілька днів до поїздки Перрі Селеста буде оточена турботою та любов’ю, як ніхто інший. І частина її тішитиметься цим відчуттям — трепетним, слізним, праведним відчуттям образи.

Вона опустила руку.

Усе могло б бути значно гірше. Він рідко бив її по обличчю. Ніколи не ламав рук, і їй жодного разу не довелося накладати шви. Її синці завжди можна було сховати від водолазкою, або довгими рукавами, або довгими штанами. Він ніколи і пальцем не торкався дітей. Діти ніколи й не знали, що відбувається. Все могло б бути гірше. Значно гірше. Вона читала статті про справжніх жертв домашнього насильства. Це було жахливо. І це було по-справжньому. Те, що робив Перрі, не рахувалося. Це взагалі дрібниці — принизливі і вульгарні. Так по-дитячому, і так банально.

Він їй не зраджував. Не грав в азартні ігри. Не зловживав алкоголем. Не ігнорував її, як батько свого часу ігнорував її матір. Це було б гірше. Найгірше, коли тебе ігнорують. Не бачать.

Гнів Перрі — то була хвороба. Душевна хвороба. Вона бачила, як хвороба опановує його, і як він їй опирається. Коли вона його долала, то очі Перрі червоніли і ставали немов скляними, ніби він на наркотиках. Речі, що він казав, не тулилися купи. То був не він. Той гнів — то був не Перрі. Хіба вона б покинула його, якби у нього виявили пухлину мозку і це впливало