Читати книгу - "Поштова лихоманка"

Сходів більше не було.  

З величезною обережністю Мокр підтягнув ноги й намацав ними краєчок дверного отвору. Намагаючись не робити нічого провокаційного — наприклад, не дихати — він переставив руки так, щоб триматися за обидві ручки по різні боки дверей. Потім він вхопився обома руками за ручку зі внутрішнього боку і, повільно перебираючи підборами по всипаній конвертами підлозі, почав втягувати себе в коридор, водночас зачиняючи двері.  

Нарешті, глибоко вдихнувши застояного сухого повітря, він відчайдушно зашкріб ногами, вигнувся, як лосось на гачку, і опинився достатньою мірою на підлозі коридору, щоб не боятися полетіти вниз крізь шістдесят футів листів і дерев’яних уламків. 

Практично машинально він зняв з гачка біля дверей одну з ламп і обернувся, аби дослідити, які задачі постануть перед ним надалі. 

Як виявилося, в коридорі було яскраве освітлення та простелилася пишна килимова доріжка — і не було жодного конверта. Мокр очманіло втупився в цю картину. 

Тут же були листи, напаковані щільно від підлоги до стелі. Він бачив їх і відчував, як вони валяться повз нього на сходи. Це була не галюцинація; вони були тверді, у плісняві та пилі, цілком справжні. Повірити в інше означало збожеволіти просто на місці. 

Він знову обернувся, аби поглянути на рештки сходів, — і не побачив ні цих решток, ні дверного отвору. Килимова доріжка простягалася аж до далекої стіни. 

Мокр розумів, що все це повинно мати пояснення, але всі висновки, які він був здатен наразі зробити, зводилися до одного: це дивно. Він боязко нахилився, аби торкнутися доріжки там, де мало би бути провалля над зруйнованими сходами, — і відчув холод, коли його пальці пройшли крізь доріжку.  

«Чи не стояв один із моїх попередників на цьому самісінькому місці, де зараз стою я? — подумав він. — І чи не зробив він крок на те, що здавалося підлогою, аби завершити життя після польоту крізь п’ять поверхів болю?» 

Дюйм за дюймом він рушив у протилежний бік, і почув, як наростає якийсь звук. Це був притлумлений і нечіткий шум великої будівлі, сповненої бурхливої діяльності: вигуки, розмови, тріскотня механізмів, мішанина тисяч голосів, рипіння коліс, відлуння кроків, стукіт печаток, шкрябання пер, грюкання дверей, все — злите воєдино в прекрасно чутному полотні живої комерції. 

Він дістався місця, де коридор перпендикулярно впирався в інший, так що разом вони формували літеру «Т». Шум долинав знизу — разом із відблиском яскравого освітлення. Мокр наблизився до блискучого мідного бильця балкона, до якого виводив коридор... 

...і зупинився. 

Як-не-як, йому дуже нелегко було дотягти свої мізки сюди; саме час попрацювати і їм. 

Вестибюль Поштамту на його пам’яті завжди скидався на темну печеру, заповнену горами листів. Там не було ні балконів, ні блискучої міді, ні метушливого персоналу, і, хай йому грець, не було ніяких клієнтів. 

А таким, як-от зараз, Поштамт був хіба що в минулому, ні? 

А у вестибюлі на кожному поверсі по колу йшли залізні балкони, мій пане, як мереживо! 

Втім, тут і зараз їх насправді не було. Але й він не потрапив у минуле — принаймні не зовсім. Відчули ж його пальці порожнечу там, де очі бачили вкриту килимовою доріжкою підлогу.  

Мокр виснував, що він перебуває «тут і зараз», а бачить те, що відбувалося тут же «тоді». Воно, звісно, і справді треба було збожеволіти, щоб у це повірити, але це ж був Поштамт. 

Нещасний пан Бакенбард ступив на підлогу, якої не було. Мокр зупинився, так і не ступивши на балкон, нахилився — й відчув пальцями той самий холодний протяг, що й тоді, коли вони пройшли крізь килимову доріжку. Хто ж це був... А, пан Перемінко. Він теж опинився тут, кинувся вперед, щоб подивитися з балкона, і —

...розплющився, мій пане, розплющився об мармур. 

Мокр обережно випростався, обперся для рівноваги на стіну і сторожко зазирнув у вестибюль внизу. 

Зі стелі звисали люстри, але свічки на них не горіли, бо сонячне світло лилося крізь іскристий купол у приміщення, де не було ніякого пташиного лайна, зате було повно людей, які поспішали в різних напрямках по велетенській шаховій дошці підлоги або були поглинуті роботою біля полірованих стійок, а стійки, казав тато, було зроблено з цінного дерева. Мокр стояв і дивився. 

На цій сцені тривала вистава, в якій сотні окремих цілеспрямованих дій благополучно зливалися у всезагальну анархію. Внизу люди котили великі дротяні кошелі на коліщатках, тяглися конвеєрні стрічки, під якими матлялися причеплені до них гаками мішки з поштою, службовці гарячково заповнювали листами й пакунками ніші, в яких пізніше поселилися голуби. Це була машина, сконструйована з людей, о, мій пане, бачили б ви це! 

Віддалік, по ліву руку від Мокра, стояла золота статуя заввишки десь у три-чотири людські зрости. Статуя зображувала стрункого молодика, вочевидь бога, який з одягу мав лише капелюха з крильцями, сандалії з крильцями та — Мокр примружився, вдивляючись — фігового листка з крильцями?  

Скульптор зобразив його неначе готовим відірватися від землі, з конвертом у руці й виразом шляхетної цілеспрямованості на обличчі. 

Статуя панувала над усім вестибюлем. В сьогоденні її не було — лише постамент. Якщо вже зникли стійки та люстри, то у випадку статуї навіть її вигляд не лишав сумнівів, що скульптурний бог не має ані найменшого шансу. Мабуть, це був Дух Пошти або хтось такий.  

Втім, персонал внизу давав раду пошті в прозаїчніший спосіб. 

Просто під куполом стояв годинник з чотирма циферблатами, які дивилися в чотири боки. Мокр саме побачив, як велика стрілка перейшла на 12.  

Пролунав звук ріжка. Гарячковий балет унизу припинився, а з невидних Мокрові дверей вийшли двома ланцюжками люди, на яких була форма, мій пане, — яскраво-синя, з мідними ґудзиками! Бачили б ви!; у вестибюлі люди вишикувалися в дві шеренги перед величезними дверима головного входу. Там на них чекав товстун у подібній, але куди розкішнішій формі, з виразом обличчя, що викликав думки про зубний біль; на поясі в нього на мідних шарнірних опорах було закріплено пісочного годинника, а погляд, яким товстун дивився на новоприбулих, демонстрував, що його власник, звичайно, бачив і гірше — але нечасто, і здебільшого на підошвах своїх гігантських черевиків.  

З виразом зловісного вдоволення на обличчі товстун підняв пісочного годинника і, глибоко вдихнувши, загорлав: 

— Четверта-а-а доставка-а-а.... шикуйсь! 

Слова доходили до вух Мокра дещо приглушеними, ніби він слухав їх крізь картонну перегородку. Листоноші, які й без того стояли струнко, примудрилися набрати вигляду ще більшої готовності. Товстун обпік їх поглядом і зробив ще один гігантський вдих. 

— Четверта-а-а доставка-а-а — чекати, чекати!.. — ДОСТАВИТИ-И-И!  

Дві шеренги листонош промарширували повз нього і зникли в світлі дня. 

Коли ми були листоношами...

«Потрібно знайти справжні сходи, — подумав Мокр, змушуючи себе відійти від того, що здавалося балконом. — Мені... мариться минуле. Але сам я перебуваю в теперішньому. Це як лунатизм. Не хотілося б вийти подихати свіжим повітрям, а натомість стати ще одним силуетом, обведеним крейдою». 

Він розвернувся — і тут крізь нього хтось пройшов. 

Відчуття було неприємним, як раптовий напад лихоманки. Але це було не найгірше. Найгіршим було побачити, як просто