Читати книгу - "Поштова лихоманка"

Мокр дивився, як із двору викочується навантажена карета, коли його увагу привернув якийсь рух на даху. 

Тепер він уже призвичаївся до семафорних веж. Часом здавалося, що по такій вежі виросло на кожному даху. Більшість мала нові щиткові блоки, встановлені компанією «Великий шлях», але в полі зору вистачало і старомодних важільних семафорів, і навіть веж із сигнальними прапорцями. Ці, однак, працювали повільно і тільки в межах прямої видимості, а ліс семафорних веж лишав для цього хіба що крихти простору. Якщо вам потрібно було щось більше за базовий пакет послуг, ви зверталися до однієї з маленьких семафорних компаній і орендували маленьку вежу зі щитковими блоками, ґорґульєю для прийому семаграм і доступом до Лінії передачі — а якщо ви були справді багатим, то і з досвідченим оператором. І ви платили. Мокр не дуже знався на техніці й не дуже нею цікавився, але, наскільки він розумів, платити за такими розцінками було все одно, ніби відрізати собі руку, чи ногу, чи й те, й інше. 

Втім, усі ці роздуми крутилися десь на периферії його мозку, як-от планети крутяться навколо світил, а в центрі перебувала одна думка: а нам на біса семафорна вежа?  

Це однозначно була семафорна вежа — там, на даху. Він ясно бачив її й навіть чув далеке тріскотіння щитків. Також він був певен, що встиг побачити чиюсь голову — за мить до того, як вона сховалася. 

Звідки у нас на даху семафор, і хто це ним там користується? 

Він кинувся назад у будівлю. Він ще ніколи не натрапляв на сходи, які вели на дах, але врешті-решт хто знає, що могло приховуватися за горами листів у заблокованих кінцях деяких коридорів... 

Мокр пропхався через іще один коридор, заставлений мішками з поштою, і вибрався на відкриту ділянку з великими, замкненими на засуви двостулковими дверима, які вели назад на каретний двір. Тут були сходи, які вели нагору. Над його головою блідими плямами в пітьмі світилися маленькі безпечні лампи. «От у цьому вся суть Поштамту, — подумав Мокр. — Правила вказують, що сходи мають бути освітленими, і вони таки освітлені, хоча тут цілі десятиліття ніхто не бував, крім Стенлі, заправника ламп». 

Тут був і старовинний вантажний ліфт, ненадійна машина, що працювала за рахунок перекачування води з великого дощового резервуара на даху. Але Мокр уявлення не мав, як його запустити, і не довірився б йому, навіть якби знав. Шеляг якось казав, що цей ліфт зіпсований. 

Біля підніжжя сходів, напівстертий, але все ще помітний, виднівся обведений крейдою обрис людського тіла. Вивернуті під дивними кутами руки й ноги силуета викликали неприємні відчуття. 

Мокр сковтнув, але взявся за поруччя. 

Він почав підйом. 

На другому поверсі він побачив двері. Відчинилися вони легко — власне, вони розчахнулися від першого ж його доторку до дверної ручки, і стримуваний ними вал листів ринув у сходову клітку, як чудовисько, що вистрибує із засідки. Мокр кволо стогнав, його хитало, і він заледве встояв на ногах, поки листи, хвиля за хвилею, обтікали його з боків і вивергалися на сходи. 

На здерев’янілих ногах він подолав ще один проліт і виявив там ще одні тьмяно освітлені двері, але цього разу став збоку від них, перш ніж їх відчинити. Попри це, під напором листів двері все одно вгатили його по ногах, щойно мертві листи із сухим шепотінням ринули в проліт. Мабуть, десь так шурхотять в польоті кажани. Вся ця будівля була під зав’язку забита листами, які шепотілися в темряві, коли людина летіла зі сходів униз... 

Ще трохи, й він поїде мізками, як Шеляг. Але в цьому місці було ще дещо. Десь тут повинні бути двері... 

Його мізки розбризкало по всій стіні... 

«Слухай, — сказав він своїй уяві, — якщо збираєшся і далі так поводитись, я тебе більше з собою не візьму». 

Але уява, з притаманною їй підступністю, продовжувала працювати. Він ніколи, ніколи й пальцем нікого не зачепив. Він завжди вважав за краще втекти, ніж битися. А вбивство — це ж абсолютна величина. Не можна ж скоїти 0,021 вбивства, правильно? Але Помпа, схоже, вважає, що в цій справі існує середнє арифметичне. Гаразд, можливо, дехто з низів суспільства і справді зазнав... незручностей через його злочини, але... що тоді сказати про банкірів, феодалів, та навіть про барменів? «Ось ваше подвійне віскі, пане, я вбив вас на 0,0003»? Будь-що, зроблене будь-ким, рано чи пізно позначалося на всіх інших. 

Крім того, чимало з його злочинів навіть і злочинами не були. Взяти той же трюк із перснями. Він ніколи не казав, що в персні справжній діамант. Крім того, аж гірко було усвідомлювати, як легко добропорядні громадяни спалахували готовністю отримати зиск за рахунок бідного мандрівника без місця для ночівлі. Це могло зруйнувати віру в людство — звичайно, у того, хто її мав. Крім того... 

Четвертий поверх породив ще одну лавину листів, але коли вона вгамувалася, перед Мокром лишалася паперова стіна, що перегороджувала коридор. Коли Мокр підійшов ближче, з неї з шелестом висковзнули кілька конвертів, загрожуючи новою лавиною. 

Правду кажучи, в голові йому вже міцно закріпилася думка про відступ, але сходи вниз були щільно вкриті ковзким покривалом конвертів, а зараз був не час вправлятися в слаломі на незасніжених поверхнях. 

Добре, але ж шостий поверх мав би бути вільним, чи не так? Як би інакше Бакенбард потрапив там на сходи, де в нього було призначено побачення з вічністю? І, так, на майданчику четвертого поверху на заметі з листів усе ще валявся шматок мотузки в чорно-жовту смужку. Тут була Сторожа.  

Попри це, двері Мокр відчинив дуже обережно — як, напевно, і вартові свого часу. 

У дверний отвір вивалилося два-три конверти, але головна лавина вже зійшла. За кілька футів перед ним була знайома паперова стіна, щільна, як гірська порода. Хтось із вартових побував і тут. Принаймні хтось намагався лупати сю скалу — Мокр бачив дірку. Мабуть, цей хтось просунув туди руку на всю довжину, як зараз зробив і Мокр. І, мабуть, його рука, як і Мокрова, наштовхнулася лише на ще щільніше утрамбовані конверти. 

Тож на сходи тут ніхто не вибирався. Для цього довелося би пробитися крізь стіну листів завтовшки шість футів мінімум... 

Лишався ще один сходовий просвіт. Мокр почав обережно здійматися і був уже на півдорозі, коли почув, що внизу починається черговий зсув. 

Мабуть, він все-таки якось потривожив паперову стіну поверхом нижче. Тепер вона посунула з коридору з невідворотністю льодовика. Коли передній фронт лавини досягнув краєчка сходового майданчика, цілі пласти спресованої пошти почали відпадати від основної маси й валитися вниз. У глибинах сходової шахти рипіло і тріщало дерево. Самі сходи аж трусилися. 

Мокр прожогом пробіг останні східці до шостого поверху, схопився за дверну ручку, рвонув її на себе — і повис на ній, коли повз нього ринув черговий листозсув. Тепер трусилося все. Раптом з гучним тріском обвалилися рештки сходів, і Мокр лишився матлятися на дверній ручці, а повз нього сипалися листи. 

Він матлявся там, заплющивши очі, поки все більш-менш не вгамувалося, хоча знизу