Читати книгу - "Поштова лихоманка"

...й обличчя таке перекошене, немов би він привида побачив... 

Мокра ледь не знудило, і, коли він відвернувся, притискаючи руку до рота, в його полі зору опинився юний листоноша, який дивився в його напрямку з виразом жаху — можливо, таким же, який був на обличчі самого Мокра. Хлопець здригнувся й поквапився геть. 

Отже, й пан Іґнавія теж дійшов аж сюди. Він виявився досить тямущим, щоб не ступити на несправжню підлогу, але коли крізь вашу голову проходить чужа, це може штовхнути вас на помилковий крок... 

Мокр побіг слідом за хлопцем. У компанії Шеляга він обстежив не більше десятої частини Поштамту, адже дорогу постійно перегороджували поштові завали. Він знав, що в будівлі колись були й інші сходи — й вони мали лишатися дотепер. Його ціллю був перший поверх — тобто підлога, якій можна було довіряти.  

Хлопець пройшов крізь чергові двері до заставленої посилками кімнати, але Мокр встиг помітити в протилежному кінці приміщення інші відчинені двері, а за ними — щось на кшталт сходових билець. Він наддав — і раптом підлога зникла з-під його ніг. 

Яскраве світло навколо пропало, як не було. На жахливу мить він усвідомив, що падає вниз у хмарі висохлих конвертів. Він упав на купу таких же конвертів, задихаючись від застарілого сухого пилу, який здійняло його падіння. Він устиг помітити крізь паперову зливу тьмяний відблиск запиленого вікна, до половини якого здіймалася гора листів — а тоді занурився у паперове море. Купа листів під ним почала розповзатися в різні боки. Почувся тріск, надто вже схожий на звук зірваних з петель дверей, і розповзання помітно прискорилося. Відчайдушним зусиллям він вирвався на поверхню — саме вчасно, щоби вдаритися маківкою об одвірок — після чого його знову затягло під листи. 

Безпорадно перекидаючись у вирі паперового потоку, Мокр відчув притлумлений поштовх: підлога під ним провалилася. Потік поринув вниз, потягнув Мокра зі собою і швиргонув його на ще одну купу конвертів. Тисячі листів звалилися на нього зверху, і стало нічого не видно, а за кілька секунд — і не чутно. 

Темрява й тиша стиснули його, як у кулаку. 

Мокр фон Губперук стояв на колінах, сперши голову на руки. Повітря тут було, але нагріте, затхле і його було мало. Ворушити він міг хіба що деякими пальцями. 

Він може тут померти. Він напевне тут помре. Навколо нього, напевне, тонни і тонни листів. 

— Вручаю душу свою будь-якому з богів, який зуміє її знайти, — вичавив він у задушливе повітря. 

Перед його внутрішнім зором танцював блакитний рядок. 

Це були написані від руки слова. Але вони мали голос. 

«Люба матусю, я прибув благополучно і знайшов хороше помешкання в...» 

Слова звучали так, як міг би вимовляти їх сільський хлопчина, але... з якимось відтінком шкрябання. Якби листи й справді могли говорити, то цей говорив би от саме так. Слова розлазилися навсібіч, літери викривлялися й неоковирно хилилися під пером людини, незвичної до письма... 

...а коли цей рядок проплив перед його очима й зник, на його місце у темряві випливли інші, писані чітко і рівно, слова: 

«Шановний пане, маю честь повідомити Вам, що мене призначено диним розпорядником майна спочилого пана Деві Треппетса, а саме —матку “Мед і дьоготь”[29], тоді як Ви, судячи з усього, диним...» 

Цей голос так чітко вимовляв слова, що Мокр ніби наяву почув картину письмового столу і книжкових полиць позаду нього, щільно заставлених книжками на юридичну тематику — але вже починався третій рядок. 

«Шановна пані Кларк, із сумом повідомляю Вам, що у вчорашній сутичці з ворогом ваш чоловік, К. Кларк, бився доблесно, але...» 

А потім всі заговорили одночасно. Десятки, сотні, тисячі — вони заповнили його вуха і засліпили його внутрішній зір. Вони не кричали, вони просто являли йому слова, аж доки його голова не переповнилася по вінця звуком, в якому почали формуватися нові слова, достоту як інструменти оркестру з різноманітного дзвону, бриніння та гудіння витворюють одну-єдину кульмінацію... 

Мокр спробував закричати, але його рота забило конвертами.  

А потім чиясь рука схопила його за ногу, і він опинився в повітрі головою донизу. 

— А, Бане Губберук! — загримів голос пана Помпи. — Ходили Оглядати Територію! Ласкаво Прошу До Вашого Нового Кабінету!  

Мокр виплюнув папір і через силу втягнув повітря в стиснуті пекучим болем легені. 

— Вони... живі! — задихаючись, вимовив він. — Вони всі живі! І розлючені! Вони розмовляють! Це була не галюцинація! У мене траплялися галюцинації — вони не калічать! Тепер я знаю, як загинули інші! 

— Радий За Вас, Бане Губберук, — сказав Помпа, перевертаючи Мокра в нормальне положення і пробираючись по груди в листах через кімнату, тим часом як за їхніми спинами крізь дірку в стелі все ще спадав тоненький потічок листів.  

— Ти не розумієш! Вони розмовляють! Вони хочуть... — Мокр завагався. В його вухах все ще відлунював той шепіт. І він промовив не меншою мірою сам собі, ніж ґолемові: — Таке відчуття, що вони хочуть, щоб їх... прочитали. 

— Таке Вже Призначення Листів, — спокійно відповів ґолем. — А Зараз Ви Побачите, Що Я Майже Розчистив Ваше Помешкання. 

— Та послухай, це ж звичайнісінький папір! Але він розмовляє!  

— Саме Так, — слова ґолема падали важко, як брили. — Це Місце — Гробниця Непочутих Слів. І Вони Хочуть Бути Почутими. 

— Та годі тобі! Листи — це просто папір! Вони не говорять!  

— А Я — Просто Глина, І Я Слухаю, — прокоментував Помпа все з тим же спокоєм, який доводив Мокра до сказу. 

— Так, але до твоєї глини домішали трохи трах-тібідох... 

Ґолем обернувся і поглянув Мокрові в очі, причому червоний вогонь в його зіницях спалахнув яскравіше. 

— Я потрапив... у минуле, здається, — промимрив Мокр, задкуючи. — Ну... в голові. Ось як загинув Бакенбард. Він упав зі сходів, бо в минулому їх не було. А пан Іґнавія помер з переляку. Я в цьому впевнений! А мене привалило листами! Там, певно, була... дірка в підлозі чи щось таке, і... я провалився, і... — він зупинився. — Сюди потрібен жрець або чарівник. Хтось, хто розуміється на таких речах. Не я!  

Ґолем обома руками згріб купу листів, які кілька хвилин тому ледь не поховали його підопічного. 

— Ви — Поштмейстер, Бане Губберук, — вказав він. 

— Це вигадка Ветінарі! Я не поштмейстер, я лише фальшивий... 

— Пане Губперук? — пролунав нервовий голос від дверей за його спиною.  

Мокр озирнувся й побачив Стенлі, який аж здригнувся під його поглядом. 

— Що таке? — прогарчав Мокр. — Якого біса... Тобто — чого тобі, Стенлі? Я, бач, наразі трохи зайнятий. 

— Там люди прийшли, — промовив Стенлі, невпевнено всміхаючись. — Внизу. Якісь люди. 

Мокр пропік його поглядом, але Стенлі, схоже, вичерпав свої мовні ресурси на цей момент. 

— І цим людям потрібно?.. — підштовхнув він. 

— Їм потрібні ви, пане Губперук, — сказав Стенлі. — Вони сказали, що хочуть зустрітися з тим чоловіком, який хоче бути поштмейстером. 

— Я ніколи не хотів бути... —