Читати книгу - "Розгін, Крістофер Джон Сенс"

— У вас там є ще один пацієнт, стан якого здається важкий. Дуже старий.

— Так. Брат Франциск. Йому дев’яносто чотири. Такий старий, що знову здитинів, а тепер у нього гарячка. Думаю, він нарешті підходить до кінця свого паломництва.

— Що не так із товстуном?

— Варикозні виразки, як у брата Септимуса, але гірше. Я їх осушив, і тепер він утішається відпочинком. — Він м’яко всміхнувся. — Можливо, моє завдання — знову поставити його на ноги. Люди не люблять покидати лазарет. Брат Ендрю став старожилом, його сліпота прийшла до нього пізно, і він боїться виходити на вулицю. Втратив упевненість.

— Чи багато старих монахів під вашою опікою?

— Дюжина. Брати переважно довгожителі. У мене четверо — за вісімдесят.

— У них немає таких навантажень чи труднощів, як у більшості людей.

— Або, можливо, їхня побожність зміцнює тіло так само, як і душу. Ось ми і прийшли.

Він провів мене через міцні дубові двері. Як він описав напередодні ввечері, короткий прохід вів до самої кухні. Двері були відчинені, і я почув голоси і брязкіт тарілок. Доносився насичений запах випічки, коли ми йшли проходом. Усередині пів дюжини служок готували обід. Кухня була великою, здавалася чистою і добре організованою.

— Отож, брате, коли ви прийшли тієї ночі, де було тіло?

Лікар зробив кілька кроків, служки зацікавлено спостерігали за ним.

— Просто тут, біля великого столу. Тіло лежало на животі, ногами до дверей. Голова впала ось туди.

Він показав на залізний чан із написом «Масло». Я простежив за його поглядом, як і служки. Один із них перехрестився.

— Отже, він щойно переступив поріг, коли його вдарили, — задумливо сказав я.

Біля того місця, де він упав, стояла велика шафа; нападник міг сховатися збоку, а потім, коли Синґлтон пройшов повз, вискочив і вдарив його.

Я спустився зі сходів і замахнувся ціпком у повітрі, змусивши служку перелякано відскочити.

— Так, є місце для великого замаху. Припускаю, що саме так це було зроблено.

— З гострим лезом і сильною рукою, так, ви могли б це зробити, — задумливо сказав брат Ґай.

— Якби ви були вправні, якби звикли розмахувати великим мечем. — Я озирнувся на служок. — Хто тут головний кухар?

Уперед, уклонившись, виступив бородатий чоловік у заплямленому фартуху.

— Ральф Спенлей, сер.

— Ви тут головний, добродію Спенлей, і у вас є ключ від кухні?

— Так, комісаре.

— І двері в подвір’я — це єдиний вхід і вихід?

— Єдиний.

— А самі двері на кухню замкнені?

— Немає потреби. Двері з двору — це єдиний вхід.

— Хто ще має ключі?

— Лікар, сер, і абат із пріором. І преподобний брат Баґґе, воротар, звісно, для своїх нічних обходів. Більше ніхто. Я живу тут; відчиняю кухню вранці й зачиняю ввечері. Якщо комусь потрібен ключ, він приходить до мене. Бачите, люди будуть красти їжу. Неважливо, що все тут для столу монахів. Я бачив, як брат Ґабріель висів у коридорі кілька ранків і, здавалося, чекав, коли ми обернемося спиною, аби щось ухопити. А він посадовець…

— Що трапиться, якщо ви захворіли чи не вийшли, а хтось захоче потрапити на кухню?

— Їм доведеться просити Баґґе чи пріора. — Він усміхнувся. — Але ніхто турбувати не буде, без крайньої потреби.

— Дякую, добродію Спенлей, ви дуже допомогли.

Я простягнув руку і взяв із миски трохи заварного крему. Кухар мав стурбований вигляд.

— Дуже добре. Більше не турбуватиму вас, брате Ґаю. Далі я зустрінуся зі скарбником, якщо ви зможете показати мені його рахівничу контору.

Він показав мені дорогу, і я побрів по снігу, що скрипів під калошами. Сьогодні в монастирі було набагато тихіше, люди і собаки сиділи вдома. Що більше я думав, то більше переконувався в тому, що лише досвідчений боєць мав би рішучість вийти за спину Синґлтона й відрубати йому голову. Я не міг уявити, щоб хтось із людей, яких бачив, спромігся на таке. Абат був великим чоловіком, як і брат Ґабріель, але володіння мечем — ремесло для джентльменів, а не для монахів. Думаючи про Ґабріеля, я згадав слова кухаря. Вони мене спантеличили; ключар не здався мені тим, який буде тинятися довкола кухні, щоб украсти їжу.

Я роззирнувся засніженим двором. Тепер дорога до Лондона була б непрохідною; неприємно було усвідомлювати, що ми з Марком опинилися у своєрідній пастці, з убивцею. Я зрозумів, що несвідомо рухався центром двору, якомога далі від темних дверей. Раптом затремтів. Було дивно йти самому крізь цю білу тишу під високими стінами, і з відчуттям полегшення я побачив Баґґе біля воріт, який з допомогою іншого слуги розчищував доріжку від снігу.

Коли я підійшов, воротар підвів очі, почервонілий від роботи. Його супутник, кремезний юнак зі спотвореним бородавками обличчям, нервово всміхнувся і вклонився. Обидва наполегливо працювали, і від них тхнуло потом.

— Доброго ранку, сер, — сказав Баґґе.

Його тон був м’який; безсумнівно, йому наказали ставитися до мене з повагою.

— Жахлива погода.

— Справді жахлива, сер. Зима знову прийшла рано.

— Якщо ми вже зустрілися, я хотів би запитати про ваш нічний розпорядок.

Він кивнув, спираючись на лопату.

— Увесь монастир обходимо двічі — о дев’ятій вечора й опів на четверту ранку. Або я, або Девід робимо повний обхід, перевіряємо всі двері.

— І ворота? Вони замикаються на ніч?

— Щовечора о дев’ятій. І відчиняються о дев’ятій ранку, після заутрені. Жодна собака не зможе увійти сюди, коли ворота зачинені.

— І жоден кіт, — додав хлопець.

Його погляд був гострий; він міг бути потворним, але дурнем не був.

— Коти можуть перелізти, — запропонував я. — І люди можуть.

На обличчі воротаря з’явилася дрібка уїдливості.

— Не дванадцятифутову стіну, такого не зможуть. Ви бачили її, сер, вона прямовисна; ніхто її не здолає.

— Стіна оточує цілий монастир?

— Окрім задньої частини. Там вона подекуди зруйнована, але виходить прямо на болото. Ніхто не буде пробиратися через трясовину, особливо вночі. Один неправильний крок — і з головою зникаєш у болоті, — він підняв руку й опустив її вниз, — бульк.

— Якщо ніхто не може увійти, навіщо ви стережете?

Він нахилився ближче. Я відсахнувся його смороду, проте йому, здається, було байдуже.

— Люди грішні, сер, навіть тут. — Його тон зробився довірливим. — За часів колишнього пріора тут не було строгої дисципліни. Коли прийшов пріор Мортимус, він наказав ввести нічні обходи, про кожного, хто блукає вночі, слід доповідати прямо йому. Я це і роблю. Без страху чи заступництва.

Він щасливо всміхнувся.

— А як щодо ночі вбивства комісара Синґлтона? Чи помітили ви якісь ознаки того, що хтось міг пробратися в монастир?

Він похитав