Читати книгу - "Розгін, Крістофер Джон Сенс"

— Ні, сер, присягаюся, що все було так, як має бути між третьою тридцять і четвертою тридцять, я сам зробив обхід. Спробував відчинити двері з двору на кухню, як завжди, і вони були замкнені. Проте я бачив комісара.

Він поважно кивнув.

— Я чув, що ви бачили. Де?

— Під час обходу. Я проходив через двір, коли побачив, що щось рухається, і крикнув. Це був комісар, повністю вбраний.

— Що він робив о тій порі?

— Сказав, що в нього зустріч, сер. — Він усміхнувся, втішаючись увагою. — Він сказав, що якщо я зустріну когось із братії і вони скажуть, що йдуть до нього, то мушу пропустити їх.

— Отже, він таки йшов на зустріч із кимось!

— Я сказав би так. І він був досить близько до кухні.

— Котра це була година?

— Я сказав би приблизно чверть на п’яту. Тоді я майже закінчив обхід.

Я кивнув на велику будівлю позаду нас.

— Чи церква замикається на ніч?

— Ні, сер, ніколи. Але я, як завжди, обійшов її, перш ніж перевірити двір, і все було добре. Потім повернувся до свого дому о пів на п’яту. Пріор Мортимус дав мені маленький годинник, — гордо сказав він, — і я завжди перевіряю час. Далі трохи поспав, залишивши Девіда на сторожі, а тоді, о п’ятій, мене розбудив страшний крик і плач.

— Отже, комісар Синґлтон ішов на зустріч з одним із монахів. Тоді схоже на те, що великий злочин, скоєний тут тиждень тому, був справою рук монаха.

Він задумався.

— Я кажу, що ніхто сторонній не вривався до монастиря, це все, що знаю. Це неможливо.

— Не неможливо, а малоймовірно, я погоджуюсь. — Я кивнув. — Дякую, преподобний брате Баґґе, ви мені дуже допомогли.

Я поставив поперед себе ціпок і розвернувся, а вони знову взялися за свої лопати.

Я попрямував туди, де зелені двері позначали рахівничу контору. Увійшовши без стуку, опинився в кімнаті, яка нагадувала мій світ: побілені стіни, заставлені полицями з бухгалтерськими книгами, будь-які голі латки, заповнені документами і рахунками. За столами сиділо двоє монахів. Один із них, літній чоловік зі слізливими очима, рахував гроші. Інший, молодий бородатий монах, який програв у карти минулого вечора, насупився над бухгалтерською книгою. За ними стояла скриня з найбільшим замком, який я коли-небудь бачив; кошти абатства, безсумнівно.

Двоє монахів підскочили на ноги, коли я увійшов.

— Доброго ранку, — сказав я. Мій подих парував, бо кімната не опалювалась. — Я шукаю брата Едвіга.

Молодий монах кинув погляд на внутрішні двері.

— Брат Едвіг з абатом…

— Там? Я приєднаюся до них.

Я підійшов до внутрішніх дверей, не звертаючи уваги на припідняту на знак протесту руку. Відчинивши їх, я опинився перед сходами. Вони вели до невеликого сходового майданчика, де з вікна відкривався білий краєвид. За дверима навпроти чулися голоси. Я зупинився і прислухався, але не міг зрозуміти жодного слова. Потім відчинив двері й увійшов.

Абат Фабіан роздратованим тоном розмовляв із братом Едвігом.

— Ми маємо просити більше. Нам не годиться віддавати це менше ніж за триста…

— Мені потрібні гроші в скарбниці тепер, превелебний абате. Якщо він з-заплатить готівкою за землю, мусимо її в-взяти!

Незважаючи на його заїкання, у голосі скарбника була сталева нотка. Абат Фабіан збентежено озирнувся.

— О, комісаре Шардлейку…

— Сер, це приватна розмова, — сказав скарбник, його обличчя раптово спалахнуло гнівом.

— Боюся, немає нічого такого там, де справа стосується мене. Якби я стукав і чекав перед кожними дверима, хто знає, що пропустив би?

Брат Едвіг опанував себе, розмахуючи руками, знову метушливий бюрократ.

— Н-ні, звісно, пробачте. Ми об-бговорювали фінансові справи монастиря, деякі землі, які мусимо продати, щоб покрити витрати на будівельні р-роботи… — його обличчя знову почервоніло, коли він підбирав слова.

— Це не стосується вашого розслідування, — з усмішкою закінчив абат.

— Брате скарбнику, є дотичне питання, яке я хотів би обговорити.

Я сів за дубовий письмовий стіл із багатьма ящиками, єдиними меблями в маленькій кімнаті, окрім ще кількох полиць із гросбухами.

— Я до ваших послуг, сер, звичайно.

— Доктор Ґудгепс каже мені, що в день смерті комісар Синґлтон вивчав записи в бухгалтерській книзі, яку взяв у вашій конторі. І потім вона зникла.

— Вона не з-зникла, сер. Її повернули в рахівничу контору.

— Можливо, ви могли б розказати мені, що це була за книга.

Він хвилю подумав.

— Я не можу пригадати. Думаю, рахунки з лазарету. Ми ведемо облік для окремих відділів — ризниці, лазарету тощо та загальний облік — для всього монастиря.

— Очевидно, якби комісар Синґлтон узяв у вас бухгалтерські книги, ви мали б запис про це.

— Н-напевно мав би. — Він невдоволено насупився. — Але не раз він брав книги, не сказавши ні мені, ні моєму помічникові, і ми цілий день шукали те, що він узяв.

— Отже, фактичних записів про все, що він узяв, немає?

Скарбник розвів руками.

— Як це могло бути, к-коли він сам брав? Мені ж-жаль…

Я кивнув.

— Зараз усе гаразд, у конторі?

— Дякувати Богу.

Я підвівся.

— Дуже добре. Будь ласка, принесіть усі бухгалтерські книги за останні дванадцять місяців до моєї кімнати в лазареті. О, і ті з відділів також.

— Усі книги? — скарбник не мав би більш приголомшеного вигляду, якби я наказав йому зняти габіт і парадувати голим на снігу. — Це зупинило б роботу рахівничої контори…

— Лише на одну ніч. Можливо, на дві.

Здавалося, він хотів сперечатися далі, але втрутився абат Фабіан.

— Мусимо співпрацювати, Едвігу. Книги принесуть вам, як тільки їх можна буде забрати, комісаре.

— Дякую вам. Тепер, мілорде, минулої ночі я відвідав того нещасного новіція. Юного Велплея.

Абат серйозно кивнув мені.

— Так. Ми з братом Едвігом пізніше провідаємо його.

— Мені потрібно перевірити витрати на благодійність за останній місяць, — пробурмотів скарбник.

— А втім, як мій найвищий посадовець після пріора Мортимуса, ви мусите супроводжувати мене.

Він зітхнув.

— Оскільки брат Ґай подав скаргу…

— Серйозну скаргу, — додав я. — Схоже на те, що хлопець міг померти…

Абат Фабіан підняв руку.

— Будьте впевнені, я старанно розслідую цей випадок.

— Чи можу спитати, мілорде, що саме мав би зробити цей хлопець, щоб заслужити таке покарання?

Плечі абата напружились.

— Якщо чесно, комісаре Шардлейку…

— Так, будьте чесні, будь ласка…

— Хлопцеві не подобаються нові звичаї. Проповідування англійською. Він дуже відданий латинській месі та піснеспівам. Він боїться, що співати будуть англійською…

— Незвичайне занепокоєння для такої юної людини.

— Він дуже музикальний і допомагає братові Ґабріелю з його требником. Він талановитий, але має ідеї, які виходять за межі його становища. Він виступав у залі зібрань, хоча, як