Читати книгу - "Розгін, Крістофер Джон Сенс"

— Він нічого мені не говорив, сер. Коли ми привели його сюди, він трохи поспав, а коли в нього піднялася гарячка, він просив закликати вас.

— Що він хотів сказати тим, що Синґлтон не перший?

— Клянуся, сер, я не знаю.

У її голосі чулася тривога. Я обернувся до неї і лагідно заговорив.

— У вас немає відчуття, що вам може загрожувати небезпека, Еліс?

— Ні, сер.

Її обличчя почервоніло, і я був здивований тим гнівом і презирством, які з’явилися в її очах.

— Час від часу до мене залицяються деякі монахи, але з допомогою брата Ґая та власного розуму я даю їм відсіч. Проте це неприємність, не небезпека.

Я кивнув, знову вражений її відвагою.

— Ви тут нещасні? — запитав я тихо.

Вона знизала плечима.

— Це робота. І в мене добрий зверхник.

— Еліс, якщо можу вам допомогти або ви захочете мені щось сказати, будь ласка, підійдіть до мене. Я не хотів би думати, що вам щось загрожує.

— Дякую, сер. Я вдячна.

Її тон був насторожений; у неї не було причин довіряти мені більше, ніж монахам. Але, можливо, вона розслабиться перед Марком. Вона повернулася до свого пацієнта, який почав перевертатися в лихоманці, мало не скидуючи постільну білизну.

— Тоді на добраніч, Еліс.

Вона все ще намагалася заспокоїти новіція і не поглянула на мене.

— На добраніч, сер.

Я піднявся вгору холодним коридором. Зупинившись біля вікна, побачив, що сніг нарешті перестав падати. Лежав глибокий і непорушний, сяючи білизною під повним місяцем. Дивлячись на цю пустку, перебиту чорними тінями стародавніх будівель, я почувався затиснутим та ізольованим у Скарнсі, наче стояв у порожніх печерах самого місяця.

Розділ десятий

Прокинувшись, не відразу зрозумів, де я. Денне світло незвичної яскравості освітлювало незнайому кімнату. Невдовзі я все пригадав і повільно сів. Марк, який знову заснув до того, як я повернувся після розмови з новіцієм, уже встав; він розпалив вогонь і стояв у штанах, голячись біля дзбана з паруючою водою. Крізь вікно яскраве сонячне світло відбивалося від снігу, що вкривав усе товстим покривалом, де-не-де поцяткованим пташиними слідами.

— Доброго ранку, сер, — сказав він, мружачи очі в старому латунному дзеркалі.

— Котра година?

— По дев’ятій. Лікар каже, що сніданок чекає на нас на його кухні. Він знав, що ми будемо втомлені, і не будив нас.

Я вхопив свій одяг.

— У нас немає часу відсипатися! Поспішай, завершуй голитися і одягай сорочку.

Я почав одягатися.

— Ви не будете голитися?

— Вони можуть прийняти мене неголеного.

Тягар роботи переповнював мою голову.

— Поспішаймо. Я хочу ретельно оглянути це місце і поговорити з монахами-старійшинами. А ти мусиш знайти нагоду для розмови з Еліс. Потім прогуляйся монастирем, пошукай імовірні схованки для цього меча. Треба якнайшвидше оглянути територію, зараз у нас нова проблема.

Зашнуровуючи жилет, я розповів йому про мої відвідини Велплея напередодні ввечері.

— Ще хтось убитий? Ісусе. Цей клубок щогодини більше заплутується.

— Знаю. І в нас обмаль часу, щоб його розплутати. Ходімо.

Ми пішли коридором до лазарету брата Ґая. Він сидів за письмовим столом і мружився над своєю арабською книгою.

— Ах, ви вже встали, — сказав він зі своїм м’яким акцентом.

Брат Ґай неохоче згорнув книгу і провів нас до кімнатки, де на гачках звисало багато трав. Запрошуючи нас сісти, він поставив на стіл хліб, сир і глечик неміцного пива.

— Як ваш пацієнт? — запитав я, поки ми їли.

— Сьогодні вранці трохи легше, дякувати Богу. Лихоманка минула, і він міцно спить. Абат пізніше провідає його.

— Розкажіть мені, яка історія новіція Велплея?

— Він син дрібного фермера, який мешкає неподалік Тонбриджа. — Брат Ґай сумно всміхнувся. — Він — один із тих, хто надто м’який за своєю природою для цього суворого світу, надто вразливий. Такі душі часто прагнуть сюди, думаю, що це місце, яке Бог призначив для них.

— Отже, тихий притулок від світу?

— Такі, як брат Саймон, служать Богу та світу своїми молитвами. Хіба це не краще для всіх, аніж життя знущань і жорстокого поводження, якого такі люди часто зазнають у світі зовнішньому? І за цих обставин навряд чи можна сказати, що він знайшов притулок.

Я серйозно глянув на нього.

— Ні, тут він також зазнав знущань і жорстокого поводження. Брате Ґаю, я хотів би, щоб після сніданку ви відвели мене на кухню, де знайшли тіло. Боюся, ми запізно почали.

— Звичайно. Але не можу надовго залишати своїх пацієнтів…

— Пів години буде достатньо.

Я зробив останній ковток пива й підвівся, загорнувшись у плащ.

— Сьогодні вранці помічник Поер залишиться тут, у лазареті, я дозволив йому відпочити. Після вас, брате.

Ми пройшли через приміщення, де Еліс знову доглядала за старим монахом. Такого старезного чоловіка, як цей, я ще не бачив. Він лежав, дихаючи повільно і з великим зусиллям. Не могло бути більшого контрасту з його товстим сусідом, який сидів у ліжку й грав у карти. Сліпий монах спав, сидячи в кріслі.

Брат Ґай відчинив вхідні двері, вмить відступивши, бо майже фут снігу, що скупчився за дверима, упав за поріг.

— Нам треба взути калоші, — сказав він, — інакше намочимо ноги.

Він попросив вибачення і залишив мене на самоті; я стояв і дивився, як парує мій подих. Під блакитним небом повітря було таке незрушне і холодне, якого не пам’ятаю за життя. Сніг був таким легким і пухнастим, який буває у найхолодніші морози, яким до дідька важко пересуватися. Я взяв із собою ціпок, бо через погане відчуття рівноваги міг легко впасти. Брат Ґай повернувся з міцними шкіряними калошами.

— Мені потрібно видати їх монахам, які працюють на вулиці, — сказав він.

Ми зашнурували калоші й пішли по снігу, який сягав аж до литок. На білому тлі обличчя брата Ґая здавалося темнішим, ніж будь-коли. Двері до кухонь були зовсім недалеко, і я побачив, що головна будівля має спільну стіну з лазаретом. Тож запитав, чи там є двері.

— Колись був прохід, — сказав він. — Його закрили під час «чорної смерті», щоб мінімізувати поширення інфекції, і відтоді не відкривали. Розумний захід.

— Минулої ночі, коли побачив цього хлопця, то злякався, що в нього бубонна чума. Я бачив, як умирають від неї, це жахлива хвороба. Але, звісно, її породжують смороди міст.

— На щастя, я не бачив багато хворих. Здебільшого мені доводиться мати справу з наслідками надмірного перебування на молитві в холодній церкві. І