Читати книгу - "Лялька, Айрін Сторі Irene Story"

Зараз

Після розмови з матір’ю Елена повернулась до Севільї, навіть не залишившись на ніч. В неї було стільки адреналіну, що вона змогла доїхати до міста власноруч. Вона взяла автомобіль батька. Матір сказала, що його й повертати не треба. Немає для кого, а вона сама їздить кудись лише з подругами. Тому Елена летіла, а не їхала по дорозі. Але приїхавши в готель прокурор зрозуміла, що зможе проспати весь наступний день. Вона настільки втомилась – і це Елена зрозуміла лише в той момент, коли тільки лягла на ліжко в номері. Купа думок крутилась в її голові – і виснажувала її ще більше і більше. Коли вона закривала очі, все рівно бачила обличчя Матіаса, яке було повністю залите кров’ю. Його пусті очі все дивились і дивились в її. З цим образом перед очима Елена й заснула.

Звук. Якийсь одноманітний та нецікавий. Звук. Гучний та досі тривав. Елена заледве змогла відкрити очі. Вони в неї набрякли. Вона й не знала, що плакала уві сні. І знову цей звук.

- Якого біса…

Дзвонив телефон. Відгомін від мелодії розносився по всій голові Елени, особливо в скронях, які вогнем обпікало від болю.

Елена сіла в ліжку. Вона досі була в тому одязі, в якому їздила додому. Вчора в неї не залишилось сил, щоб навіть перевдягнутись. Телефон лежав на підлозі біля ліжка, екраном донизу.

Боляче було нагинатись, але Елена доклала всіх зусиль, щоб це зробити. На екрані висвітився незнайомий номер.

- Алло.

- Елено?

- Так. Хто це?

- Ви робили запит в архів кримінальних справ, щодо якихось відомостей про угрупування «Червоні буйволи».

- Угрупування? Я просто робила запит, щоб взагалі дізнатись, хто це або що це таке.

- Так-так. Але ми заледве змогли знайти хоча б щось. Склалось враження, що всю інформацію намагались приховати.

- Але все ж таки щось вдалось відшукати?

- Так, звісно. Ми Вам надішлемо все, що нам вдалось назбирати.

- Там є перелік тих, хто входив в це угрупування?

- Є. Але всі прізвища зашифровані. Доведеться ще попрацювати. І ще один момент…

- Який?

- Ви не одна цікавились інформацією про «Червоних буйволів».

- Хто ще?

- Альдо Марчена.

- Дякую за інформацію. Чекаю на лист. Ще раз дякую.

Елена поклала слухавку і заплющила очі. На неї знову навалилась купа думок, але до них ще доєдналась нова – про Альдо і його пошуки інформації щодо «Червоних буйволів». Правда, яку розказала мати, про те, що вона вбивця; спогади з минулого, що мучили її цілу ніч; бісові «Червоні буйволи», які мали якісь справи з її батьком;, а тепер ще й Альдо… Це її все нищило зсередини. Цей головний біль був доказом того. Елена хотіла зателефонувати Альдо, але вирішила поки що цього не робити. Напевно він ще в лікарні. І краще буде до нього навідатись особисто.

На пошту прийшло повідомлення. І знову цей звук та біль. Треба було випити якісь ліки. Але перед цим варто було поїсти, тому що Елена вже не їла більше доби. Тому наступним дзвінком вона замовила сніданок у номер, хоча за часом був вже обід, і все ж таки відшукала в сумці таблетки від головного болю. Поки несли сніданок, Елена вирішила привести себе до ладу. Хоча б зовнішньо, тому що внутрішньо це було  неможливо.

Сніданок було з’їдено, ліки випито. Тому прийшов час відкрити лист.