Читати книгу - "Війна світів. Невидимець"

з земною рослинністю якось призвичаїлася до нашого ґрунту. Червоне гілля так швидко зачахло, що мало хто встиг його побачити. А червона трава якийсь час росла досить буйно. На третій чи, може, на четвертий день нашого ув’язнення вона вже зійшла навкруг ями, і її подібні до кактуса пагони червоною каймою облямували нашу трикутну шпарину в стіні. Пізніше я бачив таку траву по всій країні, особливо у вологих місцях.

У марсіан був орган слуху — кругла перетинка в задній частині голови-тіла, а також очі, що гостротою не поступалися нашим; проте, на думку Філіпса, синій та фіалковий кольори марсіани приймали за чорний. Був поширений здогад, що марсіани спілкувалися за допомогою звуків та рухаючи щупальцями. Так пишеться, наприклад, в одній доволі популярній, але поспіхом написаній брошурі, автор якої, очевидно, не бачив марсіан; я вже згадував про неї, вона й досі головне джерело інформації про прибульців із Марса. Одначе ніхто з людей, що залишилися живими, не бачив марсіан так близько, як я. Хоч воно сталося й не з моєї волі, а це факт. Я стежив за ними день у день і ясно бачив, як марсіани вчотирьох, вп’ятьох, а одного разу навіть ушістьох поволі виконували різноманітні складні роботи без жодного звуку чи жесту, їхнє специфічне гугукання завжди було чути перед прийомом їжі; ці звуки, позбавлені всякої модуляції, мабуть, утворювалися видиханням повітря перед ін’єкцією і не означали ніяких сигналів. Я трохи знаюся на психології і впевнений, що марсіани обмінювалися думками без усілякої участі якихось фізичних органів. Я стверджую це, незважаючи на свою упередженість проти телепатії. (До нападу марсіан, якщо читач пам’ятає мої статті, я гаряче виступав проти цих теорій.)

Марсіани не носили одягу. Певна річ, у них були інші погляди на оздоби та на пристойність. Вони не тільки менше за нас відчували температурні коливання, а навіть побільшений атмосферний тиск, здавалося, не завдавав їм помітної шкоди. Але якщо вони не носили одягу, то мали велику перевагу над людьми в інших штучних удосконаленнях. Люди зі своїми велосипедами, літальними апаратами, зі своїми гарматами та багнетами, з усіма своїми технічними досягненнями — стоять лише на початку тієї еволюції, яку давно вже пройшли марсіани. Вони справді стали чистим розумом, що вдається до різних машин залежно від потреб, — так само як людина користується одягом або бере, щоб швидше пересуватися, велосипед, а щоб сховатися від дощу — парасольку. Найдивніше для нас, що в усіх марсіанських винаходах немає основного елемента майже всіх наших механізмів, — я кажу про колесо. У жодній з тих машин, які марсіани взяли на Землю, не було нічого схожого на колеса. Можна було сподіватися, що їх вони застосовують бодай у механізмах для пересування. Тут, до речі, треба сказати, що природа й на Землі не знає коліс і надає перевагу іншим засобам пересування. Отже, марсіани також не знають (хоча це й малоймовірно) або уникають коліс і у своїх апаратах тільки вряди-годи використовують нерухомі або відносно нерухомі осі із круговим рухом, зосередженим в одній площині. Майже всі з’єднання в їхніх машинах — це складна система ковзальних деталей, що рухаються на малих, майстерно виготовлених валиках. Коли вже йдеться про ці деталі, слід зазначити й те, що всій складній важільній системі їхніх механізмів надає руху певна подоба «системи м’язів», яка складається з дисків, укладених в еластичну оболонку; ці диски під дією електричного струму поляризуються і щільно прилягають один до одного. Завдяки цьому рухи механізму дуже скидаються на рухи істоти, — що і вражало людей. Багато таких «м’язів» було і в тій подібній до краба багаторукій машині, яку бачив я крізь шпарину, коли вона розвантажувала циліндр. Ця машина більше скидалася на істот, ніж самі марсіани, що, важко сопучи й ворушачи щупальцями, лежали біля неї під сонячними променями і ледь-ледь пересувалися, стомлені довгою подорожжю крізь безмежні космічні простори.

Я дивився, як вони ворушились, уловлював їхні обриси, але священик нарешті нагадав про себе, сердито смикнувши мене за рукав.

Я озирнувся. Його чоло було насуплене, губи зло й міцно стулені. Йому також кортіло поглянути на марсіан, але в дірку міг виглядати тільки один, тому я мусив поступитися місцем.

Коли я знову визирнув у шпарину, багаторука машина вже зібрала частини апарата, який витягли з циліндра. Нова машина була схожа на першу. Внизу працював якийсь невеличкий механізм; випускаючи клуби зеленого диму, він обходив навколо ями, розміреними рухами вправно копав ґрунт і насипав вал. Це й була саме та машина, від ритмічного стугону якої дрижало наше напівзавалене сховище. Вола свистіла й диміла, і ніхто нею не керував.

Розділ III

Ув’язнення

Щойно з’явилася друга бойова тринога, ми перейшли в посудомийню, боячись, щоб марсіанин згори не помітив нас. Згодом цей страх розвіявся, ми зрозуміли, що при сліпучому сяйві сонця отвори в нашому сховищі мусять здаватися марсіанинові зовсім чорними. На початку ми тікали до посудомийні, щойно він наближався. Та попри страх ми вперто тяглися до тієї щілини. Я з подивом пригадую, як ми, зовсім не думаючи про наше становище — нам загрожували або голодна смерть, або щось іще жахливіше, — ладні були запекло змагатися за місце біля шпарини. Пильнуючи, щоб не здійняти галасу, ми дуже кумедно навперейми квапилися через кухню. Ми штовхалися, обмінювалися стусанами, забуваючи, що перебуваємо за крок від смерті.

Річ у тому, що ми були занадто різними людьми — і за характером, і за мисленням, і за поведінкою, а небезпека та самотність тільки підкреслювали ці відмінності. Ще в Голліфорді обурювало мене безпорадне рюмсання священика, його тупоголова впертість. Його нескінченне бурмотіння не давало мені зосередитися, спокійно подумати, що робити, і часом доводили мало не до шаленства. Він був слабодухий, наче жінка, і міг хникати цілі години. Я не сумнівався, що він вірив, ніби сльози можуть йому допомогти. Навіть у темряві не давав він мені спокою. До того ж він неощадливо їв, хоч я й нагадував йому, що нам доведеться сидіти тут, доки марсіани закінчать роботи в ямі, і через це мусимо обмежувати себе в їжі, бо від цього залежить наш порятунок. Спав він мало, а допавшись до харчів, їв та пив, забуваючи міру.

Минали дні, а священик не хотів ні з чим рахуватися і тільки збільшував страждання та небезпеку; зрештою я змушений був погрожувати, а потім навіть вдарив його. Це на нього вплинуло, але він і справді був