Читати книгу - "Чарівний світ, Тимофій Гаврилов"

— ніби. Вважайте, нам його подарували, — каже Льоня. Подарували, — дивується Вітя. На що вже добра душа і в дива вірить, а й той сумнівається. Може, диво? — кажу я. Диво, — киває Льоня. Побільше б таких див, — каже Стьопа. Коли не маємо, Льоня також ходить на закупи, лише не в супермаркет, а на базар — там завжди щось кинуть. Особливо надвечір, перед закриттям, — розповідає Льоня. — Тоді біля смітників ящики, а в них продукти, і кожного разу можна щось вибрати, наприклад, овочі, інколи ще цілі, або консерви, що втратили товарний вигляд, — каже Льоня. Це в нього від жінки, думає Толік, а в жінки — від коханця-тушонника. Сто відсотків Толік так думає, тільки мовчить. Глибоко в душі я з ним згідний.

Дивися! — вигукує Стьопа. Стьопа полюбляє газети. Агрономи теж люди. Що там? — питає Льоня. Муґабе, — відповідає Стьопа. Ти можеш говорити нормально? — нер-вується Вітя. А я й говорю, — ображається Стьопа. Він що прочитав, те й перднув, — буркає Толік. А ти знаєш, що таке муґабе? — питає Льоня. Хто такий Муґабе, — виправляє Толік. Написано, — тицяє Стьопа. Та йому байдуже, що там написано, — каже Толік, — раденький, що прочитав. Так ніби ти знаєш, — ображається Стьопа. Знаю, — каже Толік. Тоді скажи, — кажу я. Елементарно, — фасониться Толік. — Стьопа боїться, що букви розбіжаться, от і тримається за них, як алкоголік за штахети. Треба картинку бачити. І думати, що читаєш. Ну і? — питає Льоня. Читай! — каже Толік. Муґабе, — читає Льоня. А я як прочитав? — каже Стьопа. А тепер дивися сюди, — показує Толік. Кольорова фотографія, — каже Стьопа. На газетах з кольоровими фотографіями йому солодко спиться, сни кольорові сняться і взагалі вони йому зрозуміліші. Раніше — то чорно-бі лий, то кольоровий. Думаю, що таке? — розповідає Стьопа. — Дивлюся, газета. Газета як газета, а сон кольоровий. Перевіряю — газета теж кольорова. Беру чорно-білу, так і є. І сон чорно-білий. Кольорову — сон кольоровий. Чорно-білу — чорно-білий. Кольорову — кольоровий. Стьопо, стук-стук, — каже Льоня. Хто там? — питає Стьопа. Сто грам, — каже Льоня. Грамів, розумники, — виправляє Толік, — дивіться сюди. Ми дивимося. Толік показує на дрібні літери під фотографією. Читайте. Не бачу, — каже Льоня. І я не бачу, — каже Вітя. Муґабе, — читає Толік. От бачите, — каже Стьопа. Читай, Стьопо, читай, — каже Толік. Стьопа читає: «... і сказав: Закрий мурло!» Ба, — дивується Льоня, — так і сказав? Стьопа, як завжди, видає бажане за дійсне, — каже Толік. Так написано, — захищається Стьопа. Читай уважно, — каже Вітя. Стьопа читає: «... і сказав: закрий рота!» Все-таки рота, а не мурло, — каже Льоня. Подумаєш! — ображається Стьопа. І расисткою обізвав, — докидає Толік. Толік читає швидше, ніж Стьопа. Поки Стьопа кілька слів втне, Толік пробіжить три абзаци. Толік вчився на п’ятірки, але це звучить, як байка Глібова, — каже Толік. Толік може і з себе покепкувати. Інтелектуал. Чому ти тоді тут? — дивується Стьопа. От я, я, я — каже Стьопа і не докінчує. Перевчився, — зітхає Льоня. Стьопа читає по складах, Толік уловлює думку. Некультурно виходить, — каже Вітя. Не по-джентльменському, — підхоплює Льоня. До жінки так не звертаються, — кажу я. І я такого не сказав би, — звискує Стьопа. Ну-ну, — буркає Толік. Грубіян, — сердиться Вітя. Це він не до Толіка — про Муґабе. Тільки хто той Муґабе? Цабе, — цмокає Стьопа. Президент, — буркає Толік. Наш? Стьопо, який із тебе патріот, якщо ти прізвища рідного ґаранта не знаєш? Який він мені в біса рідний? — відмахується Стьопа. Якщо без жартів, — каже Толік, — щаслива нація, яка не переймається прізвищами своїх президентів. Правильно, Стьопко, — яка різниця, хто в нас презерватив: їсти усе одно зі смітника діставати, — зітхає Льоня. То хто ж він такий, Муґабе? Сексист, — буркає Толік. Неправда, — каже Стьопа, який тим часом прочитав кілька нових складів, — ніякий не таксист. І додає, не ймучи віри : — Президент! Ого! — вигукує Вітя. Оце так! — дивується Льоня. Гадаєш, тільки ти таке можеш сказати? — каже Толік. Я такого не кажу, — Льоня каже це якось тихо й зажурено. — Я їй ніколи такого не казав. Навіть коли розповідала про завбази? — досікується Толік. — Адже вони всі перед тим, як утекти, розводяться, який він хороший, друг новий і колега. Ще й хочуть познайомити тебе. А ти, звісно, телепень, ще не здогадуєшся. Навіть тоді, — каже Льоня, — ніколи. Але навіщо він їй це сказав? — питає Стьопа. А навіщо ти казав? — питає Толік. Так я ж не на людях, — віднікується Стьопа. — І не президент я. Що ти не президент, це ми знаємо, — каже Толік. Агроном, — кажу. Мені подобається знати, що Стьопа агроном. Вона його перша образила. Це вже Льоня взявся читати. Сказала, що людей мучить, а людей мучити не треба, бо вони такі самі люди, як він, і їх слід поважати — зрештою, вони обрали його на найвищу посаду. Він сам себе обрав, — буркає Толік. Добре сказала, — каже Вітя. Ну то чого він? — непокоїться Стьопа. А ти постав себе на його місце, — каже Толік. Не поняв, — каже Стьопа. Ти куди гнеш? — питає Льоня. А ти хотів би, щоби тебе повчали? — буркає Толік. Так це ж люди, — каже Льоня. Сказано: Не бий, — кажу. Не убий, — виправляє Вітя. Слухайте, — каже Стьопа, — я знаю. Ну? — кажу я. У Стьопи бувають проблиски, як у небі, де повно хмар. Особливо як То-лік виведе його на правильний шлях. От і зараз. Це з нього предки промовляють, — каже Стьопа. Уявіть собі, — підхоплює Толік, — ви всі сидите в трюмі корабля. Ми всі, — уточнює Льоня. І не тільки ми, — продовжує Толік, — а ще кілька сотень таких, як ми. Кисню немає, задихаємося, а нас везуть до Америки в рабство. До вільної Америки, — підкреслює Вітя. У вільне рабство, — зітхає Стьопа. Зі страху, розпачу й задухи ви починаєте кричати, — каже Толік. Ми починаємо, —