Читати книгу - "Грає синє море, Станіслав Володимирович Тельнюк"

— Та ось же тільки—но сидів! — промовив найближчий з гребців.

— Передай: де Клюсик?

— Де Клюсик? — загуло в морі.

— Не озивається.

Реве море, свище вітер, тріщать смолисті борти.

— Горни назад! — гукнув Карпо.

— Куди? До турка в зуби? — спитав стерновий.

— А ти що, не хоч? — захлинаючись солоною хвилею й власною люттю, ревнув Недайборщ. — Горни назад!

І пішла отаманова чайка назад — шукати недавнього спудея, а тепер козака Клюсика, тільки—но змитого хвилею.

— Клюсику! Клю—си—ку! — залунало дружно над морем. Але хіба перекриєш ревище хвиль? Хіба побачить молодий козак Клюсик своїх побратимів у цьому пеклі, зітканому з вітру, хвиль і темряви? Ох, ця темрява.

— Ти—мо—ше! Клюсику!

Гуде все навколо, двигтить чайка, свище вітер, кричать козаки, аж надриваються — нема Клюсика.

Але ні ж, одразу він не міг піти на дно! Він же добре вміє плавати! Коли позаторік несподівано налетіли ногайці, він переплив через Дніпро, дав знати козакам про ворога, і потім хлопці показали чужинцям, де раки зимують…

— Ти—мо—ше!

Ох, ця іродова темрява, єгипетський морок! Хоч би смолоскип запалити! Але ж тоді побачать турки!

— Клю—си—ку!

Не озивається…

Карпо витягає із скриньки просмолене ганчір'я, сухий трут, дістає кресало і, прикрившись кобеняком, починає викрешувати вогонь. Ударив кілька раз — заіскрилося, зажевріло, задимілося. Вибив у долоню мокрий тютюн із здоровенної люльки, стис щосили в жмені — щоб воду вичавити — знов запхав його назад (берегти треба, бо мало в хлопців цього зілля), дістав з—за пазухи дрібку сухого — з кисета — приклав зверху, прикурив. Той, що мокрий, хай підсихає. От тільки треба сильніше й частіше тягти! Ну, та це для Карпа — не первина!

Став роздмухувати трут на смолоскип. Ось малесенька, ледь помітна окові змійка з'явилася на труті, впала на березову стружку, а з неї полум'я перебігло на просмолену ганчірку — і загорівся смолоскип!

— Отамане! Що ти робиш? — жахнувся стерновий.

— Цить, Базалюче, бо в море вкину! — сипонули іскри з отаманової люльки.

Ревіло море, кидало чайку з боку на бік, лютували хвилі, а Карпо стояв на носі, тримаючись за гармату. В його високо піднятій руці палав смолоскип, розсипаючи шалені іскри.

Повернувся лицем на північ. Заходився махати смолоскипом, як ото голландці й ангеляни. Почав передавати вогняну депешу:

— Змило одного… Шукаємо… Ідіть далі… Наздоженемо… Він махав і махав смолоскипом, аж руки заболіли. Враз повернувся до веслярів.

— Не горніть! Сидіть тихо! Слухайте!

— Хлопці! Не тре…

Ні, здалося. Треба чекати. Клюсик сам побачить і припливе. Він плаває добре.

Карпо не думав про те, що турки от—от засиплють їх ядрами; було тільки одне: врятувати Клюсика — веселого кучерявого спудея з—під Фастова.

Вітер рвав шматини полум'я і кидав їх у море.

Враз неподалік щось блиснуло й гахнуло. Просвистіло ядро.

— Отамане! — просичав Базалюк. — Кидай вогонь у воду!

— Цить! — з силою смоктонувши люльку, рикнув Недайборщ. — Приготувати рушниці! — скомандував. Та збагнувши, що рушниці зараз нездатні до стрільби, дав нову команду: — Покладіть рушниці назад. Беріться за шаблі та ножі!

— Добре, батьку! — озвалися на чайці.

Ще раз блиснуло — на цей раз зовсім близько, бо одночасно із зблиском гахнуло з гармати. Ядро пролетіло високо й хлюпнуло в воду далеченько. Але Карпо не встояв, різко хитнувся і хоч втримався—таки на носі, проте випустив смолоскип у воду.

Запала ревуча, пекельна тьма.

Пролунало кілька рушничних пострілів з галери.

Недайборщ відчував, що турки поряд, але де вони — хіба ж побачиш у такій непроглядній тьмі?

— Хлопці, пильнуй! — гукнув він.

— Добре, батьку! — озвалася чайка. І в цю ж мить він і відчув і побачив крутий ніс галери, що навис над чайкою.

— Назад! — ревнув отаман, та було вже пізно. Чайку штовхнуло під хвилі, затріщав борт — і Карпо відчув, що це вже кінець… Його підхопила хвиля й кидонула назустріч галері…

Граф Олександр осадив коня і пильно подивився на Петра.

— Чого засумував? — запитав він. — Ось уже третій день сумуєш…

— Га? — мовби прокинувшись від глибокого сну, кинувся Петро.

— Сумуєш чому? Тридцять літ рвався додому, а тепер сумуєш…

— Тридцять літ… — У пригаслих очах Петрових щось блиснуло, — тьмяно й важко, мов розплавлене олово. — Додому рвався… А що таке: додому? І де воно оте: додому?

Граф Олександр спохмурнів. Звузились чорні очі.

Усе життя мріяв Петро Скрипник про повернення на рідну землю, на сонячну, золоту, квітучу, співучу, зоряну Україну. За тридцять літ вона вже й забуватися йому стала, та він вигадував її собі, він фантазував, він вимріював свої Сугаки, свою Вкраїну.

Бачив поганих, недобрих, підлих людей — думав: «Е ні; на моїй Україні не такі!»

Чув брудну лайку чи лихі слова — думав: «Е, моя Україна — то тільки ласка й бажання добра!»

Бачив, як люди продавали один одного за нікчемний мідяк, і зневажав таких людей, думаючи: «Ні, українці не такі! Це — гордий народ!»

Чув недолугі пісеньки й побрехеньки і думав: «Еге, а як співають і розповідають у нас!»