Читати книгу - "Еринії"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
― Так, це я, ― комісар відступив з огидою.
― Якийсь батяр казав мині чекати, дати записку, а тоді поїхати цузамен, ― буркнув візник.
Попельський одним рухом розірвав конверта. Там була сторінка із «Хвилі», у якій хтось хімічним олівцем закреслив деякі літери великої статті про львівські сиротинці. Комісар переписав ці літери до записника й прочитав утворене послання.
«Ти повинен бути сам. Якщо ні, дитина загине».
― Куди їдемо? ― запитав візника й затиснув зуби.
― А на Слонечну, ― відказав той. ― Ду фабрики ультрамарини.
― їдьте через Крашевського, а тоді по 3 Травня. ― Попельський напружено чекав на відповідь. ― Там я вискочу на хвилинку, а ви на мене зачекаєте.
― Та добре, ― байдуже згодився візник. ― Мині заплачено. П’єтку дістав-им від того батяра.
Попельський сів до екіпажа й заплющив очі. Не хотів бачити ані автомобілів, що повільно сунули попереду, ані підвод на вулицях, залитих ранковим сонячним промінням. Не бажав бачити того, що гамувало рух і відтягувало його прибуття додому й до Ритиного помешкання. Не хотів бачити ані костелу Святої Ельжбети, ані української гімназії, ані чудової будівлі Політехніки ― прагнув лише уздріти свого онука, живого, здорового й неушкодженого.
Усе ще із заплющеними очима, витягнув портсигара й закурив цигарку, напевне, уже десяту відтоді, як у Мостиськах отримав жахливу телеграму про покалічену дитину. Глибоко затягнувся. Біль розколював йому голову, а на язику відчувався гіркий присмак нікотину.
― Крашевського, шановний пане, ― загукав візник.
Попельський розплющив очі, начепив пенсне з фіолетовими скельцями й вистрибнув на тротуар. Під дверима будинку двірник, пан Влодзімєж Ґофрик, змітав на купку зібгані папірці, недогризки й недопалки.
― Добридень, пане кумісаре, ― привітався Ґофрик.
― Ви часом не знаєте, чи в мене вдома хтось є?
― От тобі й маєш! Таж удома нема нікого. Пані Леокадія з Ганею десь із самого рання подалися.
― їдьте на 3 Травня без мене й чекайте під кам’яницею Рогатина! ― гаркнув Попельський візникові.
Сказавши це, він помчав вулицею Словацького, проминув будівлю університету й зупинився перед чудовою кам’яницею зі статуями лицарів на фасаді. Убіг досередини й на сходах відразу наскочив на опасистого адміністратора будинку, пана Леона Гісса.
― До кого ви? ― буркнув Гісс, заступивши йому дорогу.
― Ви мене не впізнаєте? ― Попельський насилу стримувався, щоб не схопити адміністратора за комір і не скинути зі сходів. ― Я до доньки, до Рити й онука… Ви не знаєте, чи вони вдома, чи виходили кудись…
― А я що ― сторож вашої дочки? ― обурився Гісс, який дізнавшись нещодавно, що Рита збирається переїздити, втратив усю свою покірливу чемність. ― А звідки мені про це знати?
Попельський обминув Гісса, побіг на третій поверх і постукав у двері Ритиного помешкання. Пізніше вже не стукав, а гатив кулаками. Тиша, мовчання, а тоді почулося скрипіння чиїхось дверей і здивовані вигуки пожильців.
― Та ви що тут виробляєте? ― загорлав Леон Гісс, важко підіймаючись сходами. ― Тут є порядний, першокласний дім! Тут вам не місце на неподобства! Нема чого у двері гатити! Ціле щастя, що ваша доньця звідси виїжджає! У нас не місце для осіб з такою репутацією!
Попельський зняв пенсне, щоб краще бачити адміністратора в тьмяному світлі ріжків, що оздоблювали стіни коридору. Гісс стояв, розставивши ноги, узявши руки в боки й випинаючи в напрямку комісара своє величезне черево, обтягнуте жилетом з ланцюжком годинника. На його налитому обличчі видніло непідробне обурення.
Попельський різко махнув рукою й скинув котелок Гісса на землю. Той, спантеличений поведінкою комісара, нахилився, щоб підняти свій головний убір. І враз Попельський зацідив йому просто у вухо. Адміністратор похитнувся й сперся боком об стіну. Тоді рука комісара голосно ляснула по Гіссовій голові, а сила удару відкинула того до протилежної стіни. Поліцейський схилився над адміністратором, що сидів навпочіпки, тримаючись за голову, й почав відмірювати йому гучні ляпаси, цілячись у незахищені місця. Гіссова лисина побуряковіла, адміністратор похитувався на різні боки, силкуючись не втратити рівноваги. Попельський сперся черевиком на його плече й випрямив ногу. Гісс гепнувся навзнак на широку пурпурову доріжку, що вистелила коридор. Комісар нахилився над ним, а його темне пенсне випало з кишені піджака на підлогу.
― Мовчи, пархатий, і ніколи не смій нічого патякати про мою доньку.
За цією сценою спостерігала Ритина сусідка, панна Вінтер, сорокарічна екзальтована жінка, піаністка з оперного театру, яка постійно страждала від мігрені. Попельський колись із нею познайомився, і зараз галантно вклонився їй, утерши піт із чола.
― Ґвалт, рятуйте! ― верещав Гісс, лежачи на спині. ― Я на тебе скаргу подам, ти, розбишако! Та ти вже гниєш у криміналі! Ось тобі, бандите, ось тобі!
Із цими словами він щосили вдарив ногою по пенсне Попельського й розчавив фіолетові скельця на друзки.
― Ви будете свідком, панно Вінтер, ― репетував Гісс, підводячись із підлоги, ―
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Еринії», після закриття браузера.