Читати книгу - "Еринії"

І тут наставала найменш приємна для Попельського частина ескапади. Раніше йому не доводилося розмовляти із жодною з дівчат, бо він або використовував їхні тіла, або вечеряв з ними, або самотньо дрімав у готелі. Але пізніше, зайнявши місця в спальному вагоні зворотного потяга, споживши вечерю й відбувши іноді четвертий, часто невдалий, що пояснювалося комісаровою втомою та віком, акт любовної опери, вони не мали про що говорити, й у салоні западала незручна тиша. Партнерки Попельського не завжди після цього засинали, а кинути їх у Морфеєві обійми всупереч бажанню, було неможливо. Отож вагонні коханці були приречені на власне товариство, хвилини тиші або вимушені, нудні діалоги, які обоє насилу підтримували. Попельський намагався запобігати цьому заздалегідь, вибираючи досить розумних та освічених дівчат, але по-перше, знайти таких було нелегко, а по-друге, хіть часто прокидалася в ньому несподівано, і тоді вибір товаришки подорожі був зовсім випадковим.

Двадцятирічна Іренка, утриманка Моше Кічалеса, не була розумною й не надто цікавилася темами, які намагався зачепити Попельський. Але в її товаристві комісар анітрохи не нудьгував. Причина крилася в балакучості дівчини, її невичерпній, радісній енергійності, а також у святому переконанні Іренки, що на світі не існує мужчини, у якому б їй не вдалося розбудити прихованих можливостей. Тож їхнім розпалюванням у свого партнера вона переважно й займалася, а потому, коли вони досягли апогею, розважала його веселими пісеньками або любовними баладами львівських передмість, які наспівувала приємним голоском, приграваючи собі на мандоліні.

Тож Попельський анітрохи не переймався розмовами з Іренкою ані в дорозі до Кракова, ані до Львова. Не торкався філософських питань, які порушували античні автори, не зазнавав докорів сумління чи Weltschmerz[31], а на додачу відчував себе мужчиною в розквіті сил і сексуальних потреб, який лише невтомно злягається, мов міфічний силен, і ніщо інше його не обходить.

Коли дорогою назад змучена Іренка заснула, склавши долоні на мандоліні, Попельський вийняв з її рук овальний інструмент, укрив сплячу ковдрою, вийшов у коридор, відчинив вікно й потягнувся так сильно, аж хруснули кістки.

Потяг сповільнив хід і зупинився. Попельський закурив «Єгипетську» й замислено глянув на добре знайомий перон у Мостиськах. Незважаючи на ранню пору, тут було гамірно. Носильники вивантажували великі скрині, які в Попельського асоціювалися із трунами, якийсь солдат повертався з відпустки й прощався з нареченою, що голосно плакала, малий газетяр у завеликих лижних черевиках бігав пероном, вигукуючи сенсаційні новини, а кондуктор підкручував вуса й дивився на одноманітний рух секундної стрілки на вокзальному годинникові. Раптом на пероні загупали чоботи залізничника, який вибіг з будівлі вокзалу, і швидко попрямував до вусатого кондуктора. У руці тримав якогось конверта.

― Телеграма для комісара Попельського з нічного експреса «Краків-Львів»! ― вигукнув залізничник, вручаючи конверт вусаневі.

Той обернувся й глянув на Попельського. Комісар простягнув руку з вікна, узяв телеграму та подякував кондукторові. Розірвав конверта й прочитав написане.

Протяжний свисток паротяга. У Львові до тебе підійде візник. Крп. Гуркіт, сичання пари. Упізнає тебе по лисині. Крп. Свисток кондуктора. Поїдеш із ним на одне подвір’я. Крп. Ритмічний стукіт. На подвір’ї на тебе чекатиме скалічена дитина. Крп. Іренка виходить з купе й обнімає Попельського. Хочеш побачити цю дитину? Крп. Попельський відштовхнув Іренку. Хочеш, бо ти добре, дуже добре її знаєш. Крп. Дівчина заточилася й насилу втримала рівновагу. Побачиш, як виглядає пекло. Крп.

(…) вчинені нами гріхи не є гріхами, якщо справляють нам біль.

Коли потяг в’їхав на львівський вокзал, Попельський попрощався з Іренкою, вкинувши в отвір мандоліни додаткову винагороду, а тоді вистрибнув з поїзда на ходу, штовхнувши саквояжем якогось добродія. Супроводжуваний його лайкою, комісар домчав до вокзального відділку поліції, вбіг досередини й притиснув рукою телефонний важіль, зіпсувавши цим веселий настрій молодого поліцейського, який із самого ранку фліртував по телефону. Без жодних пояснень набрав свій домашній номер, а тоді номер Рити. І тут, і там у відповідь чулися довгі гудки. Із таким самим результатом він намагався додзвонитися на ці номери раніше ― на станціях у Родатичах та Ґрудку Ягеллонському.

Жбурнув слухавку й побіг через вокзальний вестибюль, залишивши за собою здивованого й трохи обуреного поліціянта. Біг, розштовхуючи людей. В одній руці тримав котелка, а в другій ― саквояж. Протяг обвівав його лису голову, шарпав за поли світлого плаща.

На подвір’ї на тебе чекатиме скалічена дитина. Хочеш дізнатися, хто це? Хочеш, бо ти добре, дуже добре її знаєш. Побачиш, як виглядає пекло.

Вибіг на вулицю й зупинився, обводячи налитими кров’ю очима екіпажі й таксі. Один з візників забрав у коня мішок з пашею, погладив тварину по стрункій шиї й повільно рушив до Попельського. На ньому був поношений костюм і стоптані черевики, а на голові ― цератова спортивна кепка. Похмурі очі хворобливо блищали над обвислими щоками, порослими темною щетиною. Попельський був переконаний, що з рота в того тхне часником і горілкою. Йому стало недобре, немовби він з’їв щось несвіже, і до горла підкотила кисла рідина.

― Пан Едвард Попельський? ― запитав нечупара,