Читати книгу - "Еринії"

Панна Вінтер дивилася на Попельського, широко розплющивши очі. Комісар теж не зводив з неї погляду. В очах панни Вінтер вгадувалося чимало суперечливих почуттів ― переляк, занепокоєння й навіть цікавість. Але в них не було й тіні співчуття до адміністратора.

― Рита вийшла з Єжиком дві години тому, ― промовила панна Вінтер. ― Я не могла заснути й бачила їх обох у вічко на дверях. Крізь стіну чула, що Єжик не спав уночі й плакав.

― Дякую. ― Попельський вибіг з кам’яниці й застрибнув до екіпажа, що чекав на нього.

Заплющив очі, щоб не бачити сонячного світла й важко дихав, обливаючись потом. Те, що він примчав сюди із Крашевського, вибіг на третій поверх і відлупцював Гісса, вичерпало його фізично, зате зняло з душі тягар. Ці зусилля його очистили, повернули розумові гостроту, були несподіваною полегшею, яку відчуваєш, хряснувши тарілкою об стіну чи стусонувши ногою двері ненависного начальника.

Та це почуття виявилося тимчасовим. Він лежав із заплющеними очима на сидінні, а горло стискав страх за Єжика. Запитання вирували в голові. Куди вийшла Рита? Чому Леокадії немає вдома? Чому автор листа не написав прямо, що скалічена дитина ― це Єжик? Щоб Попельський перебував у непевності? Щоб завдати йому психічних тортур? А може, ця дитина ― не його онук?

Попельський розплющив очі й глянув на годинника. Була восьма ранку. Телеграму він отримав у Мостиськах о пів на сьому. Рита вийшла з дитиною о шостій. Куди? Навіщо? Чому так рано?

Під в’язницею «Бриґідки» сонце хвилями вливалося в Казимежовську й засліпило йому очі. Комісар швидко заплющив їх і замислився, ким був візник? Може, він не перебуває в змові з автором листа? Адже він не заперечив, коли я змінив маршрут! Отримав п’ять злотих і йому байдуже, куди їхати й коли він дістанеться до тієї фабрики ультрамарину. П’ять злотих ― це багато. Поїздка з вокзалу на Слонечну вартує не більше, ніж злотий. Якщо візник ― спільник злочинця, то напевне знає, кого везе, і звичайно захоче негайно втекти, щойно дістанеться місця. Але навіщо йому втікати? Щоб уникнути допитів, слідства, просто щоб не потрапити до цюпи! А якщо він не винен, то зачекає на мене. Я його випробую! Накажу зачекати й додам злотого за клопіт! А може й ні! Навіщо витрачатися?

Почув дзвін пожежної машини. Розплющив очі. На Слонечній панувало пожвавлення. Екіпаж, у якому він їхав, загородив пожежникам дорогу. Щоб звільнити шлях, візник звернув у довгу прохідну арку напроти фабрики ультрамарину. І тоді Попельський заціпенів. Він переживав дежавю. Над ним пересувалося чорне від кіптяви склепіння. Комісар уже колись бачив його ― у своєму епілептичному видінні, потому як покарав Анатоля Малецького. Він знав, що зараз опиниться на подвір’ї, де стоятимуть бочки. А з однієї з них долинатимуть дитячі ридання. У його видінні з бочки виринула Леокадія, але він знав, що друга частина епілептичного видіння ніколи не відповідає дійсності. Отже, зараз буде бочка, а хто в ній? Адже не Леокадія, як це було у видінні, а хтось інший! Покалічена дитина, яку він «дуже, дуже добре знає».

Пожежники зникли, а екіпаж проїхав Слонечною й зупинився перед шлагбаумом, що загороджував в’їзд до фабрики. Попельський вискочив, витягнув браунінга й наказав візникові сісти на землю біля екіпажа. Прикував його наручниками до колеса, проліз під шлагбаумом і роззирнувся довкола. Він стояв на подвір’ї, оточеним із двох боків двоповерховими фабричними будівлями, з яких не долинав жоден звук. Один з будинків був типовим цехом, другий ― складським приміщенням із платформами й відчиненими настіж дверима. Над подвір’ям височіла велика нетинькована стіна сусідньої кам’яниці. Заіржавілі одвірки, засохлі патьоки фарби, павутина на дверях свідчили про те, що ці будівлі давно ніхто не використовував. Порожня, покинута фабрика. Знявши пістолет із запобіжника, Попельський швидко побіг до складу.

Обережно підступив до бочок. У невеликій майстерні ліворуч від нього всі вікна на горищі були розчахнуті. Будь ― який стрілець звідти бачив би його як на долоні.

Комісар затремтів: його видіння збувалося. На подвір’ї, під платформою, було з десяток жерстяних бочок з написами «фарба», «лак» та «відбілювач». Деякі стояли поряд, інші ― одна на одній. Лежала там і кирка. Попельський відчув, як його пронизав крижаний холод. Усе збігалося. Усе. Навіть плач і ридання дитини, закритої в одній з бочок.

Не переймаючись власною безпекою, він схопив кирку й підваживши, скинув кришку бочки, з якої долинав дитячий плач. Зазирнув углиб і йому здалося, що серце перетворюється на шматок гарячого м’яса, який швидко піднімається вгору, затикаючи йому гортань. У бочці сиділо дитя, яке він добре знав. Трирічний Казьо Марковський. На обох його ніжках над колінами виростали неприродні ґулі. У нього були поламані ноги. І зміщені кості.

Казьо Марковський скімлив від болю. Одна-єдина пронизлива нота страждання вривалася наприкінці фрази, а тоді вібрувала, розшарпувана риданням. Очі дитини зовсім запухли, щічки понадималися від плачу. Ноженята в теплих рейтузах неприродно вигнулися на дні бочки.

― Хто це з тобою зробив таке, Казю? ― Попельський ледь стримувався, щоб не заплакати.

Схилившись над бочкою, він обережно просунув руки під пахвами малюка. Піднявши його догори, почув голос.

― Це я зробив.

Із платформи зістрибнув чоловік, одягнений у чорне, і в новому, блискучому котелку. У нього було