Читати книгу - "Про письменство. Мемуари про ремесло"

коли тобі знадобиться рятівний люк: у кілометровій черзі до пункту збору на платній дорозі; коли треба п’ятнадцять хвилин сидіти в коридорі нудної будівлі коледжу й чекати наукового керівника (бо йому погрожує самогубством якийсь шланг, що завалив екзамен з якого-небудь вступу до курмурфології), доки той вийде і просто поставить тобі підпис; у залі очікування в аеропорту; дощового дня у пральні; і — найгірше — у приймальні лікаря, коли він запізнюється і ти маєш півгодини чекати, щоби потім він понівечив тебе в ніжному місці. У такі моменти книжка для мене життєво необхідна. Якщо вже я вимушений проводити час у чистилищі, перш ніж потрапити в те чи інше місце, то це не страшно, якщо там є бібліотечка (у якій скоріше за все нема нічого, крім Даніелли Стіл та серії «Курячого бульйону»[123], ха-ха, Стіве, яка іронія).

Тому я читаю, де можу, але в мене — як, напевне, і у вас — є улюблене місце з хорошим світлом і максимально комфортною обстановкою. Для мене це блакитне крісло в мене в кабінеті. Для вас це може бути диванчик у зимовому саду, крісло-гойдалка на кухні або власне ліжко — читання в ліжку буває божественним за умови, що світла саме стільки, як треба, і ви вмієте не розливати на постіль каву чи коньяк.

Тож припустімо, що ви у своєму улюбленому місці приймання, як і я у своєму улюбленому місці передавання. Ми маємо виконати цей менталістичний номер не просто на відстані, а й у часі, однак це взагалі не проблема: якщо ми досі можемо читати Діккенса, Шекспіра та (з кількома примітками) Геродота, то, гадаю, дамо раду й прогалині між 1997 і 2000 роками. Починаймо акт справжньої телепатії. Зауважте, у мене в рукавах нічого немає, а мої губи не рухаються. Ваші, найімовірніше, теж.

Дивіться: стіл, вкритий червоною скатертиною. На ньому — клітка завбільшки з маленький акваріум. У клітці — білий кролик із рожевим носиком та очима з рожевим обідком. У передніх лапках у нього морквяний недогризок, який він задоволено жує. На спині чітко виведена синім чорнилом цифра 8.

Ми бачимо одне й те саме? Для певності треба було б зустрітися та звірити нотатки, але я й без цього переконаний, що все так. Звісно, без варіацій ніяк: одні приймачі побачать помірно червону скатертину, другі — яскраво-червону, інші теж бачитимуть якісь свої відтінки (для дальтоніків червона скатертина темно-сіра, кольору сигарного попелу). Хтось побачить краї з фестонами, хтось — рівні. Любителі прикрас можуть додати якесь мереживо, і це прекрасно, моя скатертина — ваша скатертина, почувайтесь як удома.

Клітка теж залишає вдосталь простору для індивідуальних інтерпретацій. По-перше, її єдиний опис — це узагальнене порівняння, яке допоможе, лише якщо у нас із вами однаковий погляд на світ і спосіб вимірювати речі. Узагальненими порівняннями дуже легко захопитись і зайти надто далеко, однак альтернативою цьому є причеплива вибагливість до деталей, а вона позбавляє цікавості процес написання. Що мені сказати, «на столі стоїть клітка завдовжки сто п’ять сантиметрів, завширшки шістдесят сантиметрів і заввишки тридцять п’ять сантиметрів»? Це не проза, а інструкція. У тому абзаці також не сказано, з якого матеріалу зроблено клітку (дротяна сітка? сталеві прути? скло?), але чи є взагалі різниця? Ми всі розуміємо, що клітка — це середовище, крізь яке можна бачити, усе інше для нас не має значення. Найцікавіше тут — це навіть не кролик, який жує моркву в клітці, а число в нього на спині. Не шість, не чотири, не дев’ятнадцять з половиною. А вісім. Ось на що ми дивимось, і всі це бачимо. Я вам не говорив. Ви мене не питали. Я жодного разу не розтулив свого рота, а ви — свого. Ми не те що не в одній кімнаті, ми навіть не в одному році… от лиш ми все одно поряд. Ми близько.

У нас нарада розумів.

Я надіслав вам стіл із червоною скатертиною, кліткою, кроликом і цифрою вісім синім чорнилом. Ви все це отримали, особливо синю вісімку. Ми здійснили акт телепатії. Це не якась херня з міфічних гір, а справжня телепатія. Я більше не буду марудити цю думку, але перш ніж читати далі, ви мусите зрозуміти, що я не кокетую, а справді є думка, яку я хочу донести.

До акту письма можна підступатися схвильовано, з радісним збудженням, з надією чи навіть із розпачем, бо ніколи не зможеш повністю викласти на папері те, що маєш у думках і в серці. Можна підступатися, стиснувши кулаки та зіщуливши очі, з готовністю роздавати стусани направо й наліво. Можна підступатися, бо хочеш, аби за тебе вийшла заміж дівчина, чи прагнеш змінити світ. Підступайся як завгодно, аби не легковажно. Я повторю: не можна легковажно підступатися до чистого аркуша.

Я не прошу підступатися до письма благоговійно чи беззаперечливо; я не прошу бути політкоректними чи відмовлятися від свого почуття гумору (дай Бог, щоб воно у вас було). Це не конкурс популярності, не моральна олімпіада, не церква. Але це письмо, чорт забирай, це вам не машину мити чи очі фарбувати. Якщо ви можете поставитися до нього серйозно, то в нас буде діло. А якщо не можете або не хочете, час вам закрити цю книжку і зайнятися чимось іншим.

Помити машину абощо.

Ящик з інструментами
Мій тесля-дід все будував: Крамницю, банк, лікарню…