Читати книгу - "Про письменство. Мемуари про ремесло"

У найгірші миті мені більше не хотілося пити, але бути тверезим теж не хотілося. Я почувався виселеним із життя. На старті шляху повернення я просто старався вірити людям, які казали, що все стане краще, якщо потерпіти. І я ніколи не припиняв писати. Дещо з написаного було непевним і нецікавим, але принаймні воно було. Я ховав ці нещасні безбарвні аркуші в нижній шухляді свого столу і переходив до наступного проекту. Помалу я віднайшов ритм, а після цього віднайшов і радість. Я повернувся до сім’ї з вдячністю, а до роботи — з полегшенням, наче людина, що приїхала в літній будинок після довгої зими та спочатку перевіряє, чи нічого не вкрали і нічого не зламалося протягом холодного сезону. Усе було на місці, усе було ціле. Щойно розмерзлися труби і ввімкнулася електрика, все запрацювало як слід.

Останнє, про що я хочу вам розказати в цій частині, — це мій письмовий стіл. Роками я мріяв про таку собі масивну дубову плиту, яка б домінувала в кімнаті, — щоб більше не сидіти за дитячим столиком у білизняній шафі в трейлері, не писати в орендованому будинку за чужим столом, куди навіть коліна не влазять. У 1981 році я купив такий, як хотів, і поставив посеред просторого кабінету з вікнами в стелі (це сінник у переоблаштованій стайні за будинком). Шість років я сидів за цим столом або п’яний, або вмазаний до нестямок, наче капітан корабля рейсом у нікуди.

Через рік-два після витвереження я позбувся того страховидла і поставив на його місці комплект із двох крісел і канапи, які придбав, коли ми з дружиною купували гарний турецький килим. На початку дев’яностих, коли діти ще не з’їхали й не почали власні життя, вони часом приходили вечорами подивитися баскетбол чи кіно та поїсти піци. Зазвичай вони лишали по собі повну коробку скоринок, але мені це не заважало. Коли вони приходили, їм, здається, було приємно зі мною, а мені точно було приємно з ними. Я придбав інший стіл: ручної роботи, дуже гарний, у половину розміру того «тиранозавра». Я поставив його в дальшому західному кутку кабінету, під косою стіною. Ця стіна дуже подібна до тієї, під якою я спав у Даремі, але тут не було щурів у перекриттях і маразматичної бабусі внизу, яка б гукала, щоби хтось погодував коня Діка. Я й зараз тут сиджу — 53-річний чоловік із поганим зором, кривою ногою та без похмілля. Я займаюся тим, що вмію, настільки добре, як умію. Я пройшов крізь усе, що вам розповів (і крізь багато що, чого не розповів), а тепер розкажу вам, що знаю про працю. Як обіцяв, це буде недовго.

А починається все ось із чого: поставте свій письмовий стіл у куток і щоразу, сідаючи за нього писати, нагадуйте собі, чому він не посередині кімнати. Життя — це не система забезпечення для мистецтва. А навпаки.

Телепатія, що ж іще. Кумедно, якщо задуматися: люди стільки років сперечаються, існує вона чи ні; у таких, як Дж. Б. Райн[120], голова закипала від потуг створити переконливі тести, щоб її виявити, а вона весь цей час була просто перед носом, як викрадений лист у містера По. Усі види мистецтва певною мірою покладаються на телепатію, але я певен, що письмо — це її найчистіший дистилят. Можливо, я упереджений, але навіть так, зупинімося на письмі, бо ж саме про це ми зібралися подумати й поговорити.

Мене звуть Стівен Кінг. Я пишу першу чернетку цієї частини за своїм столом (тим, що під косою стіною) сніжного ранку в грудні 1997 року. Я багато про що думаю. Про те, що мене тривожить (поганий зір, ми ще не почали різдвяні закупи, дружина занедужала, якийсь вірус), і про хороше (наш молодший син зробив нам сюрприз, приїхавши додому з коледжу, я зіграв «Brand New Cadillac» Вінса Тейлора разом з «The Wallflowers» на їхньому концерті), але зараз це все нагорі. Я ж — в іншому місці, у підвальному приміщенні, де багато яскравого світла та ясних образів. Я за багато років збудував собі це приміщення. Це далекоглядне місце. Знаю, звучить дивно та трохи суперечливо: далекоглядне місце і при цьому — підвал, але так уже в мене вийшло. Якщо зводитимете власне далекоглядне приміщення, можете розмістити його на дереві або на даху Емпайр-стейт-білдинг, або на краю Ґранд-каньйону. Це ваш червоний візок[121], як сказав Роберт Мак-Каммон[122] в одному зі своїх романів.

Вихід книги заплановано на кінець літа чи початок осені 2000 року. Якщо все вийде саме так, то ви десь нижче за часовою течією від мене… але дуже ймовірно, що ви у своєму власному далекоглядному місці, в яке вирушаєте для прийому телепатичних повідомлень. Вам не обов’язково там бути: книжки — це винятково мобільна магія. Зазвичай я слухаю одну книжку в машині (обов’язково нескорочену: я вважаю, що скорочені аудіокниги — лайно), а іншу ношу з собою. Ніколи не знаєш,