Читати книгу - "Марш Радецького та інші романи"

— Ви були сьогодні після полудня в моєї дружини, пане лейтенанте?

Запитання луною відбилося від синього скляного небесного склепіння. Вони вже давно, кілька тижнів тому почали звертатись один до одного на «ти». Вони були на «ти» один з одним. І ось стояли один проти одного як вороги.

— Я був сьогодні після полудня у вашої дружини, пане полковий лікарю! — відповів лейтенант.

Доктор Демант підступив до лейтенанта майже впритул.

— Що у вас із моєю дружиною, пане лейтенанте?

Товсті скельця докторових окулярів блискали. Очей у полкового лікаря тієї миті не було, самі лишень окуляри.

Карл Йозеф мовчав. Здавалося, що в цілому широкому світі не існувало відповіді на запитання доктора Деманта. Десятки років можна було марно шукати на нього відповіді, так наче людська мова вичерпалася і всохла навіки-віків. Серце било в груди короткими, сухими, твердими ударами. Сухий і ствердлий язик прилип до піднебіння. Величезна, страхітлива порожнеча шумувала в голові. Здавалося, наче стоїш за півкроку від безіменної небезпеки і водночас наче та небезпека вже тебе поглинула; стоїш за півкроку до велетенської чорної прірви і водночас її морок уже обсотав тебе. Зі скрижанілої скляної далечіні долинули слова доктора Деманта — мертві слова, трупи слів:

— Відповідайте, пане лейтенанте!

Ані звуку. Тиша. Мерехтять зірки і сяє місяць.

— Відповідайте, пане лейтенанте!

І Карл Йозеф усвідомлює, що треба відповісти. Він збирає докупи жалюгідні рештки своєї снаги. Із шумкої порожнечі в його голові визміюється кволенька, негідна фраза. Лейтенант клацає підборами (за звичкою військового, а ще — аби почути бодай якийсь звук), і бряжчання острогів заспокоює його. І він каже зовсім тихо:

— Пане полковий лікарю, у мене з вашою дружиною нічого немає.

Ані звуку. Тиша. Мерехтять зірки і сяє місяць. Доктор Демант не озивається. Він дивиться на Карла Йозефа крізь мертві окуляри. І той ледве чутно повторює:

— Нічогісінько, пане полковий лікарю!

Він схибнувся, думає лейтенант. І ще: зламано! Щось зламано! Йому аж наче вчувся сухий, лункий тріск: розлетілися цурки. «Зламана вірність!» — зринуло в голові. Він колись вичитав десь такий вираз. Розбита дружба! Так, ось тобі розбита дружба.

І враз він розуміє, що цей полковий лікар уже кілька тижнів друг йому. Друг йому! Вони щодня зустрічалися. Одного разу він із цим полковим лікарем походжав поміж могилами на цвинтарі. «Стільки мерців! — сказав полковий лікар. — А ти хіба не відчуваєш, як живеш померлими?» — «Я живу своїм дідом», — відповів Тротта. Він уявив собі портрет героя Сольферіно, притемнений стелею батьківського дому. Так, щось братерське було в словах полкового лікаря. Із серця доктора Деманта пробивався ясний промінчик братерського почуття. «А мій дід, — сказав полковий лікар, — був старий, високий єврей із срібною бородою!». І Карл Йозеф уявив собі високого єврея зі срібною бородою. Вони були онуки, вони обидва були онуки! Коли полковий лікар сідає на коня, він здається трохи кумедним, меншим, дрібнішим, ніж коли йде пішки, кінь несе його на своїй спині, наче мішечок вівса. Такий самий жалюгідний вершник і з Карла Йозефа. Він добре себе знає. Він бачить себе, як у дзеркалі. На цілий полк є двоє офіцерів, за чиїми спинами шепочуться інші. Доктор Демант і онук героя Сольферіно! Їх двоє таких на цілий полк. Двоє друзів.

— Слово честі, пане лейтенанте? — питає доктор.

Тротта, не відповівши, простягає йому руку. Доктор каже:

— Дякую! — І бере його руку.

Вони разом ідуть вулицею назад, десять кроків, двадцять кроків і не кажуть ані слова.

Несподівано полковий лікар починає:

— Ти не повинен на мене гніватися. Я випив. Сьогодні приїхав мій тесть. Він тебе бачив. Вона мене не кохає. Вона мене не любить. Ти можеш це зрозуміти?.. Ти молодий, — каже полковий лікар за хвилину, ніби хоче сказати, що марна його мова. — Ти молодий!

— Я розумію! — каже Карл Йозеф.

Вони йдуть у ногу, їхні остроги бряжчать, шаблі постукують. Довірливо підморгують їм назустріч жовтаві вогні міста. В обох у них одне бажання: щоб ця дорога не мала кінця. Довго-довго хотілося б їм отак іти пліч-о-пліч. Кожен мав би щось сказати, але обидва мовчать. Якесь слово, слово ж легко вимовити. Його не сказано. «Востаннє, — думає лейтенант, — востаннє ми вдвох ідемо пліч-о-пліч!»

Ось вони вже підходять до міста. Полковий лікар має ще щось сказати, перед тим як вони пірнуть у нього.

— Це не через мою жінку, — каже він. — Те вже не важливо! З тим у мене по всьому. Це через тебе. — Він чекає на відповідь і знає, що її не буде. — Усе гаразд, дякую тобі, — каже він квапливо. — Я зайду ще до казино. Ти теж?

Ні, лейтенант Тротта сьогодні не йде до казино. Він вертається назад.

— На добраніч! — каже він і рушає. Він іде до казарми.

Зима не забарилася. Уранці, коли полк вирушав на муштру, світ був ще повитий мороком. Під копитами коней на вулицях хрущала тоненька крижана кірка. Сива пара пливла з ніздрів коней і з ротів вершників. На піхвах важких шабель і цівках легких карабінів тьмяно зблискував перлистий іній. Мале містечко ніби ще поменшало. Глухі, змерзлі поклики сурм не принаджували на вулиці люду. Лише візники на своїй давній стоянці щоранку підводили бородаті голови. Коли намітало снігу, вони їздили саньми. Дзвоники на посторонках їхніх коней раз у раз дзеленчали стиха, бо тварини померзли і не могли встояти на