Читати книгу - "Марш Радецького та інші романи"

місці. Дні були схожі між собою, мов сніжинки. Офіцери уланського полку очікували якоїсь надзвичайної події, що порушила б одноманітність їхніх днів. Правда, ніхто не знав, що то має бути за подія. Проте здавалося, що ця зима приховує в своєму брязкучому лоні якусь страшну несподіванку. І одного дня та несподіванка вдарила з нього, як червона блискавка з білого снігу…

Того дня ротмістр Тайтінґер не сидів, як завжди, самотою за великим склом у дверях улюбленої кондитерської. З раннього пообіддя він в оточенні молодших товаришів засідав у цій-от задній кімнатчині. Ще блідішим і худорлявішим, ніж завжди, здавався він сьогодні офіцерам. А втім, вони всі були бліді. Вони налягали на всілякі лікери, проте їхні обличчя не рожевіли. Не їли вони нічого. Лише перед ротмістром, як завше, височіла гора солодощів. Еге ж, сьогодні він ласував чи й не більше, ніж іншими днями. Бо турбота гризла його нутрощі й спустошувала їх, а він мусив підтримувати своє життя. Отож кидаючи худорлявими пальцями шматочки печива один по одному до свого широко роззявленого рота, він уже вп’яте повторював свою розповідь завжди жадібним до новин слухачам.

— Отже, головне, панове, це найсуворіша стриманість супроти цивільного населення. Ніяких розмов! Як я ще служив у дев’ятому драгунському, то там був один такий базіка, із запасу, звісно, нестерпний тягар, до слова сказати, — і треба ж було статися тій історії, як він саме прибув на перепідготовку! Ну й, певна річ, не встигли ми поховати бідолашного барона Зайдля, як уже все місто знало, чого він так раптово помер. Сподіваюся, панове, що цим разом ми забезпечимо дискретний… — Він мав сказати «похорон», урвав, довго думав, не знаходячи потрібного слова, поглядав на стелю, і його голову, як і голови його слухачів, оповивала моторошна тиша. Врешті-решт ротмістр завершив: — …влаштуємо все дискретніш. — Він відітхнув, ковтнув маленьке тістечко і одним духом випив усю воду зі склянки.

Усі відчули, що він накликає смерть. Смерть витала над ними, а вони до неї ще не звикли. Вони народилися за мирного часу й стали офіцерами на мирних маневрах і військових навчаннях. Тоді вони ще не знали, що кілька років згодом кожен із них, без винятку, віч-на-віч зустрінеться зі смертю. Ніхто з них тоді не мав ще такого проникливого слуху, щоб розчути обертання великих коліс тих потайних млинів, які вже починали молоти велику війну. Білий зимовий мир панував у невеликому гарнізоні. І враз чорна й червона смерть майнула над ними в сутінках задньої кімнати цукерні.

— Я не можу цього зрозуміти! — сказав один із молодих офіцерів.

Усі інші вже казали щось схоже на це.

— Я ж вам розповідаю вже надцятий раз! — відказав Тайтінгер. — Заїжджа трупа! З неї все почалося. Мені чорт надав піти в оперету, на цього, як же його, за всім цим забув і назву. Як же це вона зветься?

— «Мандрівний лудильник!» — підказав хтось.

— Саме так! Отож усе почалося з «Мандрівного лудильника». Як я, отож, виходжу з театру, то на майдані на снігу стоїть сам як палець Тротта. Я до кінця вистави не досидів, я щоразу йду раніше, панове! До кінця ніколи не витримую, там усе складеться добре, це бачиш, тільки-но почнеться третя дія, кінець знаєш заздалегідь, отож я собі якомога тихіше й виходжу з зали. До того ж цю виставу я вже тричі бачив — ну? Отож стоїть сердега Тротта на снігу сам-самісінький. Я й кажу: «Славненька оперетка!». І принагідно розповідаю йому, як дивно поводився Демант! На мене чи й глянув, покинув свою дружину саму посеред другої дії, пішов і вже більше не повернувся! Міг же він лишити свою дружину на мене, але отак просто піти собі — це майже скандал, і я все це й кажу Тротті. «Так, — каже він, — з Демантом я вже давно не розмовляв».

— Та Тротта з Демантом тижнями не розлучалися! — вигукнув хтось.

— Я, звісно, це знаю, я через те ото й розповів Тротті, як чудно повівся Демант. Але ж глибше в чужі справи я не хочу влазити, а тому лише питаю Тротту, чи не скочить він зі мною до кондитерської на часинку. «Ні, — каже він, — у мене ще рандеву». То я й пішов собі. А якраз того вечора кондитерську зачинили раніше. Доля, панове! Я — до казино, певна річ! Розказую, не чувши лиха, Татенбахові й хто там ще був, про Деманта і що в Тротти рандеву посеред театрального майдану. Коли чую — Татенбах свистить. «Що ж це ти свистиш?» — питаю. — «Та то я так собі, — відповідає. — Пильнуйте, кажу вам, нічого більше, лиш пильнуйте! Тротта з Євою, Тротта з Євою!» — співає він, підробляючись під кафешантанні дзеньки-бреньки, а я не втямлю, про яку це він Єву править, думаю собі, що це та, з раю, себто символічна й узагальнена, панове! Зрозуміли?

Усі зрозуміли й на потвердження згідливо загукали й закивали головами. Вони не лише зрозуміли ротмістрову розповідь — вони вже знали її напам’ять від початку до кінця. А проте ладні були знову й знову слухати подробиці того, що сталося, бо в нерозважних і потаємніших куточках своїх серць сподівалися: ану ж ротмістрова оповідь якось переінакшиться й відкриє бодай найменшу надію на добрий кінець. Тому вони знов і знов розпитували Тайтінґера. Але його розповідь була щоразу однакова. Ані найменша скорботна деталь у ній не змінилася.

— І що ж далі? — питав хтось.

— Решту ви ж уже знаєте! — сказав ротмістр. — Тієї миті, як ми виходимо з казино, — Татенбах, Кіндерман і я, — просто на нас ідуть Тротта з пані Демант. «Увага! — каже Татенбах. — Чи не казав Тротта, що в нього рандеву?». — «Це може бути й випадкова зустріч», — кажу я Татенбахові. І це таки сталося випадково, як я тепер знаю. Пані Демант вийшла з театру сама. Тротта відчув себе зобов’язаним провести її додому. І від рандеву свого мусив відмовитися. Нічого б не скоїлося, якби Демант в антракті передав свою дружину на мої руки! Нічогісінько!

— Нічогісінько! — підтвердили всі.