Читати книгу - "Марш Радецького та інші романи"

— Хотів, щоб ти зраділа!

— Я злякалася!

— Я… — почав був полковий лікар. Він хотів сказати: «Я твій чоловік».

Натомість він сказав:

— Я кохаю тебе.

Він справді кохав її. Вона стояла перед ним у блакитних штанцях. І він кохав її.

«Але ж я й ревнивий!» — подумав він. І сказав:

— Я не люблю, коли в нас бувають люди, а я про це нічого не знаю.

— Він милий хлопчина! — сказала вона й заходилася повільно і старанно пудритися перед дзеркалом.

Полковий лікар підійшов до своєї дружини і взяв її за плечі. Подивився в дзеркало. Він побачив там свої смагляві волохаті руки — на її білих плечах. Вона всміхалася. У дзеркалі він бачив скляну луну її усміху.

— Будь зі мною щира! — благально вимовив він.

Його руки неначе вклякнули на її плечах. Нараз він зрозумів, що цього не буде. І повторив:

— Будь щира, я тебе прошу!

Він бачив, як вона меткими білими руками поправляє біляві кучерики на скронях. Той порух, зайвий порух. Він збуджував його. У дзеркалі він перехопив її погляд, що вразив його: похмурий, холодний, сухий і бистрий — не погляд, а крицевий спис. «Я кохаю її, — думав полковий лікар. — Вона завдає мені болю, а я кохаю її». Він спитав:

— Ти сердишся, що я цілого півдня не був дома?

Дружина напівобернулася до нього. Тепер вона сиділа, повернувши в стегнах горішню частину тіла, — нежива істота, манекен із воску й шовкової білизни. З-під завіси її довгих чорних вій глянули ясні очі — фальшиві, роблені блискавиці з криги. Її вузькі долоні лежали на штанцях, мов білі птахи, вишиті на блакитному шовковому тлі. І якимось незвично глибоким голосом, якого він, здавалося, ніколи в неї не знав і який теж ніби виходив із неживої машинки в її грудях, вона повільно вимовила:

— Мені тебе ніколи не бракує!

Він заходив туди-сюди по кімнаті, не підводячи на дружину очей. Відсунув з дороги два стільці. Йому марилося, ніби він має ще багато що прибрати зі своєї дороги, може, розсунути стіни, розтрощити головою стелю, ногами втоптати в землю підлогу. Його остроги тихо бряжчали йому у вухах, десь здалеку, наче були на комусь іншому. Одне-однісіньке слово жило в його голові, шугало в ній навсібіч, без угаву літало в його мозку. Все… все… все! Манісіньке словечко. Прудке, легеньке, мов пір’їнка, і водночас важке, як центнеровий тягар. Кроки його усе швидшали, ноги рухалися в ритмі руху того слова, що, наче маятник, розгойдувалося йому в голові. Зненацька він зупинився.

— То ти мене не кохаєш? — спитав він.

Доктор був певен, що вона не відповість на це запитання. Промовчить, подумав він. Вона відповіла:

— Ні!

Жінка підняла чорну завісу своїх вій, зміряла його неприкритими, жахливо голими очима з голови до ніг і додала:

— Та ти п’яний!

Він збагнув, що випив забагато. І з утіхою подумав: «Я п’яний, і я хочу бути п’яний!». І сказав якимось чужим голосом, так наче відтепер був зобов’язаний повсякчас бути п’яним і не бути самим собою:

— А так, еге ж!

Йому тьмяно марилося, ніби саме такі слова і таким голосом промугикав би в таку хвилину п’яний. І він мугикнув. І він зробив ще й не те.

— Я вб’ю тебе! — проказав він поволеньки.

— Убий, убий! — процвірінькала вона своїм колишнім, дзвінким, знайомим голосом.

Вона підвелася. Підвелася моторно і зграбно, досі ще з пухівкою в правій руці. Рвучкий порух її оксамитових ніг на мить викликав йому в уяві складові частини фігур манекенів з вітрин будинків мод; уся ця жінка була складена з таких частин, стулена з окремих заготовок. Він більше не кохав її, він більше її не кохав! Він був переповнений неприязню, яку сам ненавидів, люттю, що, мов незнаний ворог, прийшла до нього з далекого краю і оце вселилась йому в серце. Він промовив уголос те, що надумав годину тому:

— Дати лад! Я дам усьому цьому лад!

Вона засміялася лунким сміхом, якого він досі в неї не знав. «Театральщина!» — подумав він. Необорний порив довести їй, що він спроможний дати всьому цьому лад, напружив його м’язи, надав незвичайної видющості його підсліпуватим очам. Він сказав:

— Лишаю тебе вдвох із твоїм батьком! Піду знайду Тротту!

— Іди, йди! — відгукнулася жінка.

Він пішов. Та спершу зайшов до кабінету випити чарчину. Уперше в житті його тягло до алкоголю як до найближчого друга. Він налив собі чарку, потім другу, третю… Брязкаючи острогами, вийшов із будинку. Він подався до казино. Спитав ординарця:

— Де пан лейтенант Тротта?

Лейтенанта Тротти не було в казино.

Полковий лікар попростував рівною, як струна, вулицею, що вела до казарми. Місяць уже йшов до ущербу. Світив він ще ясним сріблястим світлом, майже як повний. На тихій вулиці ніщо ані шелеснуло. Сухорляві тіні безлистих каштанів обабіч вулиці вимережали химерну плетеницю на ледь опуклому її полотні. Твердо й холодно лунала хода доктора Деманта. Він ішов до лейтенанта Тротти. Віддалік, у блакитнявій білості він бачив грубезну стіну казарми і подався просто на неї, ту ворожу фортецю. Йому назустріч озвався холодний, бляшаний сигнал вечірньої зорі. Доктор Демант пішов на той мерзлий, металічний звук, він топтав той звук ногами. Хутко, з хвилини на хвилину мав з’явитися лейтенант Тротта. І ось уже той чорною рискою відділився від потужної білини казарми й