Читати книгу - "Спокутий гріх"

Він мовчав, лише закам’яніло-незмигно дивився на неї.

— О-о, — нарешті збагнула й боляче усміхнулася. — Ти зрозумів ціну своїм словам-обіцянкам. Засумнівався… Не треба, прошу. Не думай про завтра. Не зупиняйся. Дай хоч на мить забутися. Вирви з безумного пекельного болю. Нехай ця ніч, мов сильнодіючий опій, хоч ненадовго залікує моє зранене серце… — на мить замовкла. — Як ліки при невиліковній хворобі: п’єш, знаючи, що їх дія пройде і біль повернеться. Але ж п’єш? І тобі справді легшає…

Панувала мертва тиша. Вона була така глибока, що, здавалося, аж давила на вуха.

Емілія все зрозуміла.

Міцно стисла повіки й… відчула, як міцні чоловічі руки взяли її у свої обійми…

Новий день залив кімнату сонячним промінням.

Емілія солодко протягнулася й важко розплющила очі.

Поряд — пуста подушка…

В ногах, згорнувшись калачиком, спало цуценя.

«Таки пішов», — сумно подумала.

Всередині боляче защеміло.

Піднялася. Глянула на годинник. Дев’ята ранку. На роботу через два дні. Отже, сьогодні вихідний. Поспішати нікуди.

Ліниво встала з ліжка. Взяла з підлоги шовковий халат. Одягла. Підійшла до вікна. Сумно задивилася на веселу дітвору, що гасала подвір’ям. Материнське серце занило…

Раптом почула якийсь шум, що доносився десь з коридору.

Прислухалася.

Щось дзенькнуло. Ще раз. Ще…

Здалося — у квартирі вона не сама.

Обережно вийшла з кімнати.

«Наче з кухні доноситься», — припустила.

Безшумно підійшла до відчинених дверей і побачила… Тимура, що порався біля плити, готуючи сніданок.

Зворушена Емілія безсило обперлася на стіну.

— Доброго ранку, — весело привітався, коли помітив Емму. — А я тут дозволив собі похазяйнувати на кухні. Пригощатиму тебе сніданком, — узявся нарізати скибки хліба.

Емма мовчки пройшла мимо й сіла на підвіконня.

— Ти не пішов? — іронічно запитала, даючи зрозуміти, що не чекала його побачити.

Тимур зупинився.

— Не принижуй в мені чоловіка, — не обертаючись, серйозно відповів. — Я відповідаю за свої слова.

— Думаєш, у моє серце так легко ввійти? — не приховуючи сарказму, продовжувала провокувати й боляче ранити.

Батурін різко повернувся, підійшов і впритул глянув на Емілію.

— Що ти робиш? — сердито насупив брови. — Нащо себе обманюєш? Я вже у твоєму серці. Чого домагаєшся? — прямо запитав. — Щоб я зник?

Емма відчула на спині холодний піт.

Очі Тимура повні рішучості. Ще мить і він все скінчиться. Він зачинить за собою двері й більше справді не потривожить. Наче не було між ними тих казкових днів і безумної ночі.

Ні… Вона не може його втратити. Тільки не зараз, коли промінь щастя блиснув і так зігрів. Ні… Не зможе відпустити…

Якусь мить тривала незрозуміла тиша.

— Боже, який же ти рідний, — не витримала й кинулася йому на шию Емма. — Наче все життя тебе знала. Кохаю, — схлипуючи, зізналася. — Люблю… Не йди… Пробач. Будь ласка, тільки не йди… — притислася всім тілом.

Тимур ніжно погладив її хвилясте волосся, поцілував голову.

— Господи, скільки в тобі болю, — співчутливо промовив. — Зранене серце боїться найменшого дотику. Уночі я на мить зупинився, залюбувався красою, а ти… Відпусти минуле, — узяв її обличчя у свої долоні й притулився чолом до чола. — Заплющ очі. Зроби крок уперед. Я поряд. Не дам упасти.

Емілія крізь сльози посміхнулася.

— Ой, дивись, — раптом засміявся Тимур.

Емма повернулася й побачила песика, який солодко позіхаючи, приплентався на кухню в пошуках їжі.

— Хороший, — витерла мокрі очі. — Почув голоси — і прийшов. А молоко закінчилося. Чим його годувати?

— Треба купити корм, — вирішив Тимур.

— Я б з радістю, — задумалася, наче щось згадала. — Але сьогодні хотіла поїхати в одній справі. Буду аж після обіду.

— Тоді я заберу улюбленця й погодую вдома, — запропонував, як варіант.

— Ні, ні, — відразу заперечила. — А якщо я залишу тобі ключі?…

— Можна й так, — зітхнув. — Приїду сюди й погодую. Домовились.

Емілія вперше з’явилася в будинку Мостових без попередження.

— Щось трапилося? — запереживала Уляна, зустрівши її на подвір’ї.

— Трапилося, — задоволено відповіла гостя. — Хочу забрати машину.

— Знайшла покупця? — запитала Мостова, автоматично відчиняючи гараж. — Шкода, — зітхнула. — Хороше авто, — глянула на новенький білий Ніссан Кашкай.

— Ні, — загадково примружилася Макарова. — Сідаю за кермо.

— К-куди?! — аж похитнулася від несподіванки Уляна.

— Я готова, — спокійно пояснила, впевнена, що подруга все добре розчула. — Більше немає страху.

— Т-а-ак, ану зайди у дім, — вхопила її за руку Мостова. — Розповідай, що там сталося у тому санаторії, — вмикаючи чайник, наказала. — Бо приїхала ти явно іншою людиною. На себе не схожа.

— Я кохаю, — без усіляких там прелюдій, видала Емма. — Це прекрасно і… здається, взаємно.

— Зачекай… — аж потрясла головою, яка ніяк не могла переварити стільки приголомшливої інформації відразу. — Ти його знаєш? Чи там познайомилася? Може, якийсь аферист?

— Познайомилися там, — підтвердила Емілія. — А от ти — добре знаєш цю людину, — остаточно добила нещасну Макарова.

— Давай, присяду біля тебе, — голосно зітхнула Уляна, опускаючись на м’який диван, — бо зараз просто не витримаю і впаду. — Про кого мова? — завмерла в очікуванні.

— Тимур Батурін, — нарешті видала Емма. — Ваш адвокат.

Від несподіванки Уляна аж відкрила рота, її очі ледь не повилазили з орбіт.

— Х-хто? — безсило прошепотіла. — Тимур? Але… як?…

— Ми випадково зустрілися, — пояснила Макарова. — Він приїхав у Закарпаття, щоб домовитися про маму. Хоче відвезти її у той самий санаторій. А потім… все якось само по собі закрутилося: дельфіни, песики… — розсміялася.