Читати книгу - "Спокутий гріх"

— Якщо людину добре знаєш — навряд чи розчаруєшся, — намагався підвести до головного Денис. Адже вони знайомі більше року.

— Інколи з людиною проживеш роки, а потім несподівано відкриєш, що зовсім і не знала цього чоловіка, — мала на увазі Антона. — А буває… побачиш один чи два рази, а відчуття… наче все життя знайомі. Кожен рух… міміка… звички… смаки… все знайоме… все твоє… — замріяно прошепотіла.

— Ти з кимось познайомилась в санаторії? — не витримав і прямо запитав Долгаєв. Вони з Еммою давно перейшли на «ти», як друзі.

— Ні, — раптом схаменулася Емілія. Вона й так багато розказала. Зазвичай не дозволяла собі такої відвертості. Але зараз душа її раділа, співала, мов весняна пташка. Хотілося поділитися з кимось своїм щастям і побоюваннями. Адже можливо Тимура більше не побачить. Вони ж навіть не попрощалися. Хто зна чи шукатиме зустрічі?

— Ні, ні. Ти все не так зрозумів, — зашарілася.

— Ясно, — полегшено зітхнув. Значить — це зізнання для нього. Емма червоніє, соромиться, говорить натяками. Точно про нього. Сумнівів не залишилося.

— Якщо почуття справжні, — обережно почав свою філософську настанову, — не бійся їм віддатися. Кожна людина народжена бути коханою і щасливою, а не страждати. Головне для цього ми отримали — життя. Далі — все у наших руках. Часом треба розслабитися, заплющити очі й прийняти любов, що до нас приходить, — повчав, наче душпастирську проповідь з трибуни читав. — Ми створені для щастя. Якщо відчуваєш хоч найменшу взаємність — не пригнічуй свої емоції, не гаси щирі почуття…

Емілія повернулася додому в піднесеному настрої.

Розпакувала валізи, зайнялася домашніми справами. Ввечері приготувалася до ночі й, приємно втомлена, упала на ліжко. Відчула, як склепаються повіки, приємний сон бере у свій полон.

Раптом у двері подзвонили.

«Уляна?! — скривилася Емілія. — Господи, ні, ні… Тільки не зараз».

Знов дзвінок.

— От божевільна, — сердилася Емма. — Ми ж не домовлялися про зустріч. Я, практично, з дороги. Де у людини совість?

Накинула шовковий халат. Важко добрела до дверей. Байдуже відчинила і… застовпіла…

— Т-тимур? — від хвилювання ледь не впала. — Як…

— Ми проїжджали мимо й подумали — може б у гості навідатися? Якщо приймуть, звичайно, — хитро посміхнувся.

Емілія від несподіванки втратила дар мови.

— Ще, наче, й не дуже пізно, — першим порушив тишу й багатозначно глянув на халат і нічну сорочку Батурін. — Минула лише двадцята година…

Емма сором’язливо поправила на собі одяг, закриваючи глибоке декольте.

— Ви? — не зрозуміла, чому Тимур говорить про себе в множині. Виглянула у коридор. Гість на площадці один. Хіба що, тримається за лівий бік, наче там болить.

Тимур легенько привідкрив полу чорного вельветового піджака.

З напівтемряви виблискували дві маленькі цяточки.

— Що там? — здивовано прошепотіла Емма й придивилась уважніше.

Батурін обережно засунув руку і вийняв маленьке пухнасте цуценя.

— О-о, яке чудо! — у захваті крикнула Емілія. — Боже, який він милий. Можна? — глянула на Тимура.

— Звичайно, — подав тваринку.

— Не бійся, мій хороший, — притисла до грудей цуценя, наче маленьку дитинку.

Песик відчув тепло й перестав тремтіти.

— Ви купили його?

— Ні. Викидував сміття й помітив, як поряд з баками пищить цуценя: під дощем, покинуте, налякане, мокре й голодне. От і забрав. Шкода. Йому не більше місяця. Пропаде на вулиці, — пояснив.

— Ой, — раптом схаменулася Емілія. — Проходьте, — запросила в квартиру.

— Ваш вчинок — надзвичайно людяний. Дякую, — посміхнулася зворушена, коли сиділи на кухні й спостерігали за песиком. Той, прицмокуючи, сьорбав молоко з невеличкої мисочки.

— За що дякуєте? — не зрозумів.

— За подарунок, — кивнула на тваринку. — Я піклуватимуся, люби…

— Це мій пес, — перебив Тимур, весело нахмуривши брови. — Ми просто зайшли у гості.

— Як? — злякалася Емілія. — Ви хочете забрати… Не треба, будь ласка, — заблагала. — Я любитиму його, годуватиму, навчу спати у своєму ліжку…

— А це вже зайве, — серйозно перебив Батурін і пронизливо-гостро глянув у її закохані очі, наче, боляче проштрикнув наскрізь. Усмішка щезла з його обличчя, дихання стало рівним і глибоким.

Вона витримала, не відвела погляду.

Це додало впевненості.

Його очі загорілись ясним вогнем.

Емілія відчула, як шалено закалатало серце. По тілу розлилася гаряча кров, ударила в голову, затуманила мозок.

Вона вже не дівчинка. Але подібне відчувала вперше.

Зрозуміла. То бажання. Взаємне. У його очах ті ж самі почуття — це очевидно. Вони горять червоним полум’ям, що спопеляє її зсередини. Боже, як пече…

Ще секунда і все вийде з-під контролю.

Ну і нехай!

Навіть, якщо ранком він зачинить двері й більше не з’явиться.

Нехай!

Її змучена душа так прагне справжньої ніжності й ласки.

— Будь зі мною, — важко ковтаючи комок бажання, що наростав і ось-ось ладен був вирватися назовні, наче розпечена лава, промовив. — Будь моя… — прошепотів. — Я зроблю все, щоб твої очі не знали сліз. Мов скеля, захищу від усіх бід. Завжди буду поруч… — легенько торкнувся її руки.

Емілія заплющила очі.

Розслабилася.

Відчула його гарячий подих. Ніжний дотик уст.

У відповідь, обережно торкнулася руками його обличчя і… пропала…

За хвилину два оголені тіла в напівтемряві сплелися у божевільному танку любові. Він обсипав її поцілунками. Вона втратила відчуття реальності. Маючи шлюб за плечима, ніколи й приблизно не відчувала нічого подібного. Навіть уявити не могла, яку безумну насолоду може приносити дотик коханої людини. Відчуття, ніби він цілує не устами, а всім тілом…

Раптом Тимур різко зупинився, неначе схаменувся.

Напівпритомна Емілія не розуміла, що відбувається. Свідомість тяжко поверталася.