Читати книгу - "Лицарі Дикого Поля. Том 2"

в Московському царстві в XIII — початку XVIII ст. Із середини XVI ст. — другий (після боярина) думний чин Боярської думи. Окольничі очолювали накази, полки, призначалися в дипломатичні місії. ">[34] Плещеєва[35] і боярина Морозова. Останній, наслідуючи Нерону, велів підпалити Москву[36], щоби відволікти обурений народ. Але це чомусь не допомогло, і цар був змушений видати нещасного Плещеєва, якого відразу розтерзав озвірілий натовп. А злощасний Морозов під солідною охороною був відправлений у заслання — хоч як, а царський свояк!

Для заспокоєння невдоволених був скасований новий податок на сіль, у головних московських наказах були змінені судді, недоїмників випустили з в’язниць, а стрільцям видали підвищену платню. Однак обурення перекинулося на інші міста — Козлов, Володимир, Воронеж, Єлець, Болхів, Чугуїв. За вдачею тихий і нерішучий, дев’ятнадцятирічний Олексій Михайлович зовсім розгубився, не знаючи, що й робити з народним невдоволенням. Та й із сусідньої України доходили такі страшні звістки про успіхи повсталого народу!

Ось тому воєвода севський і звелів відправити до Москви одного Климова — мало що в цього Хмеля на думці, і невідомо, з якою метою з’явилися два його сотники. Ще почнуть народ збурювати!

Проте шило — це такий предмет, який ніяк не бажає бути прихованим, а в мішку й поготів. Тому про всі ці події, та ще й у всіх подробицях, Марко з Тимофієм дізналися від одного московського купця, який байдуже ставився до високої політики. Зате він був людиною практичною, тому й напросився доїхати з козаками до самого Чернігова, де мав свої справи, — у разі чого тридцять головорізів забезпечили б захист пузатенькому заповзятливому купцю.

Утім, лист Хмельницького зацікавив молодого царя — він був зачитаний перед боярами. Гетьман Війська Запорізького докладно писав московському цареві про дві свої блискучі перемоги, натякав, що польського короля не інакше як отруїли недруги землі української, що, утім, не суперечило думці самих бояр, які теж так уважали. Натякав хитрий гетьман і на те, що непогано було б батюшці-царю подумати про повернення Смоленська під владу Московії. І недвозначно говорив про те, що якби вдарив цар у ляхів з одного боку, а козаки — з іншого, дивись, спільно й відібрали б Смоленськ у Польщі.

Молодий цар, послухавши листа й поміркувавши над ним, перш ніж дати відповідь, наказав як слід розвідати справжній стан справ у самій Україні, для чого направити туди побільше шпигунів. А порубіжним воєводам привести свої війська в готовність до відбиття можливого нападу й перешкоджати всяким підозрілим особам проникати в московські землі.

Розділ ХІХ. 
СВАТАННЯ   ВАЖКА СПРАВА

Жінка не лише здатна зрозуміти самопожертву: вона сама вміє пожертвувати собою.

Іван Тургенєв

На зворотному шляху із Севська Марко й Тимофій вирішили все-таки заїхати до Києва. Тимофієві було соромно перед Орисею, що він так довго не відповідає їй. Але не міг же він написати коханій про те, що спочатку лежав поранений, а потім возив важливі листи й тому досі не знайшов часу переговорити з її батьком! Відправивши своїх козаків до коша, Тимофій запропонував Маркові спочатку заїхати до корчмаря Айзіка: «Він неодмінно все нам розповість і з усіма подробицями, адже завжди й усе про всіх знає!»

Ще після Корсунської перемоги Хмельницький відправив у місто тритисячний загін козаків на чолі з Олексієм Тімушкіним із наказом зайняти Київ і переправи через Дніпро. Цей наказ був виконаний, чому сприяли самі містяни, які зустріли козаків як своїх визволителів. Перелякана шляхта, знехтувавши гординею та релігійними забобонами, сховалася у православних монастирях, і ченці не відмовили у притулку всім, хто був здатний сплатити за таку гостинність.

Війт Ходика внаслідок свого великого розуму не оцінив розмаху повстання й не передбачив його наслідків передусім для себе. Тому й далі суворо переслідував і гнобив усіх тих містян, яких підозрював у співучасті з бунтівними козаками. Однак ледь прогримів грім перемоги під Жовтими Водами, як кияни, незважаючи на суворі заходи з боку магістрату, стали рішучіше підтримувати повсталих козаків. Щойно до Києва дійшла звістка про корсунську перемогу, як пан Ходика потрапив у досить скрутне становище, — деякі його підлеглі організували проти нього змову і, як скаржився сам нещасний війт, «забажали позбавити його не тільки влади, а й усього чесно нажитого надбання та самого життя». Тому Андрій Ходика був змушений ретельно ховатися для збереження свого дорогоцінного життя.

А пан Голуб мав нещастя запопадливо підтримувати свого війта в усіх його непоказних справах та вчинках. За що й поплатився — містяни помстилися йому тим, що підпалили його багатий будинок, і колишній урядник був змушений перебратися до будинку своєї дружини, що був менш фешенебельний за його спалений.

Про всі ці події двом друзям повідав корчмар Айзік, який особисто подав їм глечик горілки. Він спокійнісінько продавав свою знамениту варену та, як і раніше, підтримував зразковий лад у своїй корчмі. Добрий, мудрий єврей недарма так ретельно сіяв насіння добра навколо себе й тепер збирав щедрий урожай: жоден містянин у цей смутний час не підняв руку на старого корчмаря. Мало того, люди навіть заступилися за нього, не дозволивши козакам убити єврея або вигнати з міста. Сам Айзік був надзвичайно радий знову бачити двох козаків, про що не забув висловитися вголос.

— Ось уже не чекав, що ви, панове, ушануєте мене своєю присутністю! Надзвичайно радий бачити вас у доброму здоров’ї! — вдоволено усміхався Айзік, сидячи за столом навпроти молодих козаків. — Пане Клесінський, не вважай за нескромність і нечемність, але дозволь спитати, як поживає панна,