Читати книгу - "Лицарі Дикого Поля. Том 2"

того, що може зашкодити їм, — украдливо сказав гетьман. — Хотілося б, аби, зі свого боку, московити робили так само, а не задумували з ворогами православ’я війну проти своїх одновірців, — додав він, виразно піднявши брови, здогадуючись, що московит неодмінно донесе до воєводи все сказане. — Передай воєводі цього листа від мене, а він нехай напише про все це його царській величності й переправить до нього мій лист. А щоб у тебе, пане, не було в дорозі непорозумінь і перешкод, я наказав своїм людям проводити тебе з пошаною до самого Севська й забезпечити тобі безпеку.

Климов не прийшов у захват від того, коли побачив, хто саме його проводжатиме, утім, ввічливо відкланявся й подякував гетьману за хліб-сіль. Незважаючи на перше, не зовсім приємне знайомство, у дорозі Григорій Климов знайшов спільну мову з двома молодими козаками. Він виявився людиною добродушною й незлопам’ятною, та й подумавши, дійшов висновку, що його місія склалася досить вдало, тож нема чого і злитися марно. Сам Климов перебрався жити до Московії з рідного краю давно — там він непогано обжився, увійшов у милість до воєводи, завів сім’ю. Часто, сидячи ввечері біля багаття, Климов розмовляв із двома друзями, намагаючись побільше вивідати про всю цю смуту.

— Невже так сильно гнобили вашу віру, що ви пішли проти свого короля? — запитував він.

— Ну так а ми й не повстали проти короля! Польський король, навпаки, ніколи не ображав нас, завжди поважав нашу віру. Він навіть говорив нам, якщо глумляться над нашою релігією, оскверняють наші храми, то нам на те й шаблі дані, щоби захистити віру предків. Але тепер король помер, і нікому нас захищати від католиків. Сам поміркуй, ти — людина православна, і коли глумляться над твоєю релігією, а самого величають єретиком, став би ти це терпіти? — відповідав йому Тимофій, адже Хмельницький заздалегідь попередив обох молодих козаків, про що слід говорити з московитом. А ще треба було простежити, щоби листи неодмінно потрапили до рук самого севського воєводи. Тому Тимофій наказав своїм козакам ретельно стежити за московитами, аби ті не втекли.

— Та кажуть, що з вами воювали татари? — не вгамовувався Климов.

— Татари прийшли забрати ту данину, яку Річ Посполита їм заборгувала! Вони своє забрали й пішли. А хто тобі про те сказав? — запитав у відповідь Марко.

— Та всі говорять! Недобре це — укладати союз із бусурманами для війни з християнами. Ой як недобре! — осудливо відповідав Григорій.

— Недобре, коли одновірці не довіряють своїм одновірцям і підлості від них чекають. Як ви від нас, — скрушно відповів Марко. — Та і який між нами союз, коли бусурмани своє забрали та пішли?! Якби татари воювали проти поляків, то кримський хан уже під Варшавою стояв би!

— Ти, мабуть, не знаєш, що ми обидва хоч і сотники Війська Запорізького, але низові козаки, — говорив Тимофій. — Так от, не раз через Січ посольство від хана до короля польського за даниною їхало. І щоразу ні з чим поверталося! Ось і втомився хан покладеної данини чекати та силою забрав.

Климов уважно слухав і ретельно запам’ятовував усе почуте. А коли вони приїхали до Севська, то Тимофія й Марка прийняв сам воєвода Леонтьєв. Прийняв милостиво і привітно та затримав біля себе на два дні, докладно розпитуючи про те, що ж в Україні насправді коїться. А прочитавши лист Хмельницького, воєвода міцно замислився.

У Севську сумлінний Леонтьєв розвів бурхливу діяльність, ретельно зміцнив і саме місто, побудував у його околицях невеликі укріплені застави — острожки. Справ і клопоту у воєводи було так багато, що йому призначили в помічники і другого воєводу — Івана Кобильського[31]. Ось за ним і послав Леонтьєв і, порадившись, наказав Климову везти лист Хмельницького до московського царя. Але остерігся відправляти у глиб Московії двох сотників бунтівного гетьмана, тому дав дозвіл їхати назад.

Воєвода побоювався недарма — ще на початку літа в Москві спалахнув бунт[32].

Цар Олексій Михайлович вступив на престол у шістнадцятирічному віці. І, як здавна повелося, молодого царя, мов трутні бджолину матку, щільно обсіли бояри, допомагаючи правити країною. За царя Олексія владу до своїх рук прибрала рідня його дружини — Милославські, і колишній вихователь царя — Борис Морозов[33], який дуже вдало поріднився з тими ж Милославськими, а точніше, одружився на рідній сестрі цариці. Вони-то й задавали напрям усій царській політиці.

Скарбниця Московського царства була порожня, і царські холуї не придумали нічого розумнішого для її наповнення, ніж підвищити непрямі податки та ціну на сіль, продаж якої була державною монополією. Від цього страждали всі, особливо найбідніші жителі, а скарбниця чомусь не наповнювалася. Тоді панівна верхівка позбавила платні казенних ковалів, теслярів, стрільців, піддячих та інших. Але безсовісна скарбничка знову ніяк не бажала наповнюватися.

Москвичі, незадоволені збільшенням податків, учинили смуту і звернулися з чолобитною до царя Олексія Михайловича, який саме повертався з богомілля з Троїце-Сергієвої лаври. Однак чолобитна народу, доведеного до відчаю й зубожіння непосильними податками, була подана не за чином, тому цар, який страждав сильною побожністю, її і не прийняв. А коли люди слізно стали благати царя-батюшку прийняти їхнє прохання в його руки, то їх просто розігнали батогами, а деяких заарештували — вочевидь, не зумів молодий цар набратися людинолюбства й милосердя у святому місці.

Тоді людське обурення докотилося до самого Кремля, і народ, підтримуваний стрільцями, які теж були незадоволені утисками, навіть увірвався до царських палат, вимагаючи кари для своїх головних мучителів — окольничого