Читати книгу - "95-16"

Годину чи дві журналіст ходив по місту. Заклопотаний, він ні на що не звертав уваги. Лише ритмічні солдатські кроки і голосна пісня вивели його із задуми.

По шосе йшла довга колона солдатів бундесверу. Шель мимоволі відступив до бровки і зупинився мов зачарований: стальні шлеми, сіро-зелені мундири, автомати; мундир капітана прикрашали стрічечки нагород…

— … ауф діх Лілі Марле-е-е-н! — горлали солдати.

— Айн! Цвай! Драй! Фір! — командував сержант.

Отямившись, журналіст з цікавістю глянув на перехожих. Вони майже не звертали уваги на солдатів, які марширували вулицею. «Воєнщина, псякрев!» — вилаявся в думці Шель. «Повертаються до давніх традицій», — писав Леон.

Згадка про покійного друга повернула Шеля до справи, яка тривожила його ось уже кілька днів. Він був майже певен, що на всі досі не з'ясовані питання є лише одна правильна відповідь. З величезної кількості спостережень, фактів і здогадів виникав переконливий висновок. І журналіст часом навіть жалкував, що попав у цю історію…

Увагу Шеля привернула сяюча вітрина радіомагазину. На темному оксамиті лежали не більші за коробку з-під сигар приймачі, в глибині стояла велика, з червоного дерева шафа, в якій містилися радіоприймач, телевізор і програвач. «Kaufe immer das Beste — NUR ОРТА LOWE»[38], — закликала реклама. Ліворуч стояв магнітофон, над яким висіло пояснення умов продажу в кредит. Шель пригадав ранкову розмову в поліції і новітній спосіб протоколювання показань. «Може, вони мали рацію, не сказавши про мікрофон?» Коли людина не знає, що її свідчення записують, вона не вибирає слів, а якщо відповіді протоколюються, — мимоволі втрачаєш невимушеність, уникаєш певних пікантних справ, старанно зважуєш кожен вислів. Шель пильно придивлявся до магнітофона. Він уже давно мріяв купити такий апарат; бачив подібні у Вроцлаві й Варшаві… Глянув критично на ціну: 650 марок. Маєток!

— Дорогі? — спитав худорлявий, присадкуватий чоловік, що стояв осторонь. Його жваві очі ковзнули по одягу Шеля. — Навіть коли ви захочете купити в кредит, то вам вліплять такий процент, що й радість од покупки пропаде.

— Справді?

— Авжеж! Минулого тижня був у мене такий магнітофон вдома, у цьому магазині їх дають напрокат. Моя теща дуже балакуча, а коли я підсунув їй під ніс мікрофон, вона не змогла вимовити й слова. Ми захлинались од сміху, навіть Труда, тобто моя дружина, не втрималась.

— Цікаво!

— Ще й як! — незнайомець глянув на електричний годинник за склом вітрини. — О, вже пізно! Треба на роботу. Вибачайте! — і задріботів далі.

Забувши про балакучого перехожого, Шель знову заглибився в свої думки. До проблем, які щойно виникли, треба було підходити надзвичайно обережно…

На певній відстані за Шелем ішов Нойбергер. Німець не зводив очей із журналіста, ступаючи за ним мов тінь. Було тепло, таксист упрів, але не відставав.

Десь опівдні Шель зайшов до ресторану «Під соколом». Пообідавши, неквапливо рушив до Джонсона.

Нойбергер, як тільки. побачив, куди прямує журналіст, заскочив до найближчого таксофона і набрав номер 95–16.

— Нойбергер, — сказав. — Після лікарні поляк швендяв по місту, оглядав вітрини. Пообідав «Під соколом», а тепер подався до прокурора Джонсона. Мені можна повертатися додому?

— Йдіть додому і лишайтеся там, поки не дістанете нового доручення.

— Гаразд.

— Це все?

— Усе.

Німець повісив трубку і, витираючи піт з лоба, полегшено зітхнув.

У садку Шель помітив, як на вікні легенько гойднулася завіска. Та поки йому відчинили, довелося чекати кілька хвилин. Джонсон привітав його радісним «як ся маєш» і повів у кімнату.

— Кароліна пішла до знайомих, — сказав він, відкриваючи пачку сигарет. — Зрештою, вона не в найкращому гуморі, розхвилювали вчорашні пригоди. Вранці я просив Візнера поговорити з нею завтра.

— Я радий, що ти не сприйняв близько до серця вчорашню пригоду з Грубером. Почував себе винним.

Джонсон махнув рукою.

— Негайне втручання було просто необхідне, — мовив. — Не слід звірятися на почуття. Сподіваюсь, усе владнається.

— Добре. Відсутність Кароліни дасть нам змогу поговорити відверто, Пауль. Я маю намір завтра вранці виїхати з Гроссвізена, але перед цим мені хотілося б обговорити деякі питання.

— Я теж про це думав. Закурюй. Вийду на хвилинку до кухні й заварю каву. Пробач.

Лишившись на самоті, Шель знову замислився над словами Лютце. Вони показували справу зовсім в іншому світлі, можна було навіть подумати, що вони дають саме той ключ до замка таємничої скриньки, якого він стільки ждав. Раптом у кутку кімнати щось тихо задзеленчало. Шель здивовано оглянувся. На підвіконні, запнутий завіскою, стояв телефон. Журналіст хутенько підвівся і, стежачи, чи не йде Джонсон, підняв трубку.

— 95–16? — спитав хтось на другому кінці проводу.

— Так, — відповів Шель, не роздумуючи.

— Це я, Земмінгер. Годину тому приїхали юрисконсульт Різгаупт і полковник Гелерт. Я був присутній при попередній розмові. Все складається добре.

— Мгм, — пробурмотів Шель, прислухаючись до звуків на кухні. Там бряжчав посуд — американець ставить його на тацю.

— Було б непогано, якби цей поляк негайно виїхав. А з тими двома дамо раду. Різгаупт…

У коридорі почулися кроки. Шель швидко поклав трубку і, розуміючи, що вже не встигне повернутися на місце, зупинився перед маленькою шафою з порцеляновими фігурками.

— Милуюся твоєю колекцією, — сказав він Джонсону, коли той увійшов до кімнати.

— Це скарби Кароліни, — відповів американець, ставлячи на столик тацю з чашками. — Добре, що місцеві антиквари продають переважно меблі. Колекціонування дрезденських фігурок — це добре захоплення. Але…

На вікні знову задзеленчало. Американець зморщив лоба.

— Телефон, — пояснив. І нерішуче додав: — Нехай собі дзвонить.

— Може, щось важливе? — спитав Шель і зразу ж пожалкував: повторний сигнал міг означати, що Земмінгер хоче закінчити розмову.

На щастя, Джонсон, зв'язаний присутністю гостя, вирішив не відповідати. За кілька секунд дзеленчання стихло.

— Шеф дав мені два дні відпустки, — сказав Джонсон, наливаючи каву, — головним чином, з нагоди твого приїзду, а також для відпочинку після тривожних подій.

— Поблажливий шеф. У тебе є які-небудь відомості з «поля бою»? Я вранці бачив Гюнтера. Просив замовити за нього слівце.

— О, забудь про нього!.. Грубера обвинувачуватимуть у незаконному привласненні чемодана, а також у спробі шантажу. Вину довести неважко, і він одсидить два або чотири роки, якщо, — додав, трохи подумавши, — адвокатові не пощастить добитися пом'якшення вироку. Так чи інакше, його поліцейська кар'єра закінчилася.

Шель кивнув головою.

— Грубер поводився нерозважливо, — сказав. — Його плани були наївні, а ходи надто очевидні. Але не можна звинувачувати лише його. Адже він, мабуть, виконував чиєсь доручення.