read-books.club » Детективи » 95-16 📚 - Українською

Читати книгу - "95-16"

184
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "95-16" автора Ян Рудський. Жанр книги: Детективи. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 ... 29 30 31 ... 40
Перейти на сторінку:
до Візнера:

— Протокол можна вже підписати?

— Боюся, що ні, — мовив Візнер, — Якщо ваша ласка, зайдіть пізніше. Буду вам дуже вдячний.

— Гаразд! Зайду після обіду.

Шель приязно глянув на комісара. Відчував, що цій людині можна вірити. І згадав, що Кароліна казала про Візнера: здібний, освічений, міг би бути прокурором. Але його не вважають за «свого». Здається, він був колись в'язнем концентраційного табору…

— Ти задоволений перебігом справи? — перервав роздуми журналіста Джонсон, коли вони вийшли на вулицю. — Мені здається, що події останньої ночі поклали край цій неприємній історії.

— Правду кажучи, не знаю, що й думати. А втім, може, ти й маєш рацію. Мабуть, треба змінити знак питання на крапку.

Джонсон енергійно підтакнув.

— Такі справи завжди викликають сумнів, — сказав він. — Ми знаємо, що сталося, але не знаємо, як до цього дійшло; знаходимо більш чи менш переконливі докази, вгадуємо обставини, за яких відбувались окремі події, і ліпимо з них змістовне ціле. В даному разі збирати докази було особливо важко. Головні герої драми — Менке і Траубе — мертві. Зрештою, мабуть, нема потреби займатися цим далі — адже винуватець дістав заслужене покарання. — Помітивши вагання Шеля, він додав: — Приходь сьогодні до нас раніше. Може, хоч цей вечір буде по-справжньому спокійний і приємний.

— Добре, Пауль, дякую. Загляну до тебе по обіді. Адже завтра я виїжджаю з Гроссвізена. Мені ще треба побувати у Франкфурті, щоб зібрати й доповнити матеріал для репортажу.

Попрощавшись з Джонсоном, Шель попрямував у лікарню до Лютце. Час відвідин хворих був визначений на другу половину дня, але журналіста пропустили, коли він пояснив, що виїздить з міста.

Лютце почував себе краще. На обличчі, яке доти було сіре, просвічував слабенький рум'янець. Лютце дивився на Шеля з неприхованою цікавістю.

— Я думав, що ви забули, — сказав він.

— Про що? — спитав Шель, сідаючи край ліжка.

— Про горілку.

— Не забув, але не приніс. Мені б не хотілося порушувати правила лікарні.

— Тоді чого ж ви прийшли?

— Так важко догадатися?

— Важко!

— Лютце! Не прикидайтесь дурником. Мене цікавлять відомі вам факти. А щоб розвіяти ваші побоювання, я розкажу про останні події.

Хворий знизав плечима. Підібгав подушку, зручніше вмостився на ній, недовірливо усміхаючись, глянув на журналіста.

— Пригадаймо, що чемодан, який ви однесли на вокзал, дав вам Леон. Побоюючись, що хтось примусить вас сказати, де він, ви надіслали багажну квитанцію поштою. Після деяких труднощів ми розшукали чемодан. Папери, що були в ньому, свідчили про досліди доктора Шурікке на в'язнях табору Вольфсбрук. Порівнюючи писані рукою помітки на цих паперах з почерком доктора Менке, ми дійшли висновку, що це одна й та ж особа. Непередбачені події спричинилися до того, що папери загинули. А проте доктор дістав по заслузі. На жаль…

— Що на жаль? — вигукнув Лютце, підхоплюючись на ліжку.

— Доктор Менке загинув під час спроби втекти.

— Він мертвий?

— Мертвий. Справу веде комісар Візнер. Після обіду до Гроссвізена приїдуть представники з Бонна. Цього досить, щоб розв'язати вам язика?

— Чого, власне, ви хочете від мене? Менке чорти взяли, хоча й ждали того надто довго. Що лишилося ще нез'ясованим?

— Смерть Леона.

— Йому вже ніщо не допоможе.

— Коли ви бачилися востаннє?

Лютце втупив погляд у лампу, що звисала зі стелі, і мовчав.

— Чоловіче! — гукнув журналіст. — Намагаючись з'ясувати цю дивну справу, я, іноземець, встряв у неабияку історію, а ви, його приятель…

— Гаразд, гаразд! — перебив хворий. — Перестаньте філософствувати. Лютце не такий дурний, як дехто думає. Коли не хоче говорити, то, певно, так треба. Ви приїхали і поїдете, а я лишуся.

— Пане Лютце, — почав Шель знову, — можна укласти угоду: ви відповідаєте на мої питання або, ще краще — розказуйте все, що вам відомо, а потім разом погодимо, що і як робити далі, коли взагалі можна скористатися з цих відомостей.

Погляд хворого знову помандрував на стелю, обличчя втратило глузливий вираз. Напевно, Лютце обмірковував пропозицію.

— Я бачив Леона за кілька годин до смерті, — обізвався Лютце, не обертаючи голови. — Того вечора він приніс чемодан до мене і сказав: «Лютце, ти єдина людина в Гроссвізені, якій я можу довіритися. Недавно я вигріб ці папери з підвалу зруйнованого будинку. Це докази злочинів у Вольфсбруку». Я не дуже розумів, про що йдеться. Леон часто згадував ці справи, але ніколи докладно нічого не пояснював.

— Що було далі?

— Тоді він сказав: «Ці папери — динаміт, Лютце. Вони звинувачують людину, яка вбила десятки людей, а сама, напевне, живе й досі. Мені здається навіть, що я знаю, де вона мешкає». Я спитав, чому він не йде в поліцію, адже це їхня справа. Леон відповів: «Ти пам'ятаєш, Лютце, гестапо в Гроссвізені? Їх було двадцять, може, менше, може, більше. Таємна поліція, але всі їх знали, знали їхні прізвища і де вони живуть. Ті часи минули. Тепер уже немає гестапо, зате існує щось таке, про що люди майже не здогадуються. Існує така таємна організація, де навіть її члени не знають, хто, крім них, належить до неї. Більше нічого тобі не скажу, — закінчив Леон. — Чим менше ти знатимеш, тим краще для тебе. За кілька днів приїде сюди Ян Шель з Польщі. Запам'ятай це прізвище. Ян Шель — журналіст. Йому ти віддаси чемодан, тільки йому або комусь іншому, хто доведе, що приїхав од нього». Я запитав його, чому він сам цього не зробить. Леон сказав: «Я зробив волику дурницю і, напевне, поплачусь за це». Я подумав, що він у чомусь завинив і жде арешту. Більше нічого не питав. — Лютце помовчав кілька секунд, потім тихо додав: — Тієї ж ночі він помер.

— Пригадайте собі докладніше, що Леон казав про…

Біля дверей почулися швидкі кроки і хтось роздратовано запитав:

— Чому ви пускаєте відвідувачів о цій порі?

Шель обернувся. До ліжка підходив старий, лисуватий чоловік у білому кітелі.

— Дзвонив портьє, — непевно мовила сестра. — Він сказав, що цей пан в Гроссвізені проїздом і хоче попрощатися з хворим. Я думала… як виняток… — пояснювала жінка, безпорадно розводячи руками.

— Ніяких винятків, розумієте? Неподобство! — лікар гнівно зажестикулював. — Якщо персонал робитиме все, що заманеться, тоді визначення годин відвідин і оплачування портьє не має сенсу. Хворим потрібен спокій! — сердито кричав він. Потім звернувся до Шеля: — Прошу вас негайно залишити палату і прийти в час, визначений для візиту. А з вами, — він погрозив пальцем розгубленій сестрі, — ми ще поговоримо. Я подам рапорт.

— Ось вам і відповідь на ваше запитання, — півголосом пробубонів Лютце.

Шель підвівся.

— Пробачте, що я

1 ... 29 30 31 ... 40
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «95-16», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "95-16"