Читати книгу - "Вбивство у Східному Експресі"

— Саме це я вам і казала!

— І шведська леді, міс Ольсон, стояла між вами та дверима. Вона смикнула й сказала, що двері замкнені.

— Саме так.

— Напевно, вона зробила якусь помилку. Розумієте, про що я кажу. — Пуаро виглядав занепокоєним. — Засув — це ось така металева річ. Коли вона повернута вправо — двері замкнені, коли вліво — відчинені. Можливо, вона просто штовхнула двері, які були замкнені з іншого боку та вирішила, що вони зачинені і з вашого боку.

— Думаю, це було не надто розумне рішення.

— Мадам, найчемніші, найгалантніше люди не завжди роблять дуже розумні вчинки.

— Слушна думка.

— До речі, ви цим же шляхом і прибули в Смірну?

— Ні, я прибула морем до Стамбулу і друг моєї доньки, містер Джонсон(прекрасний молодик, сподіваюся, ви його знаєте) зустрів мене і показав усе навколо Стамбула. Чесно кажучи, це місто мене розчарувало — усе навпаки. Усі ці мечеті, якісь речі, одягнуті поверх взуття — куди я потрапила?

— Ви сказали, що містер Джонсон вас зустрів?

— Так, він показав мені паром із Франції до Смірни, а чоловік моєї доньки чекав мене на причалі. Що він скаже, коли дізнається про усе це! Моя донька казала, що це найбезпечніший, найлегший шлях. «Сідаєш у купе, — казала вона, — і виходиш у Парижі, де тебе зустріне Американський Експрес». Ой, лишенько, що мені робити? Як мені повідомити них про свою відсутність? Я ж не можу цього зробити. Це так жахливо…

Місіс Хаббард знову залилася слізьми.

Пуаро, який і так не міг всидіти на місці, вирішив скористатися можливістю.

— У вас шок, мадам. Я передам, щоб офіціант із ресторану приніс вам чай і бісквіт.

— Не знаю, чи хочу я чай. — крізь сльози промовила місіс Хаббард. — Це більше англійська звичка.

— Тоді кави. Якщо необхідно щось інше…

— Цей коньяк дещо розвеселив мене, тому я краще вип’ю кави.

— Чудово. Це додасть вам сил.

— Як гарно ви висловилися.

— Проте, спершу, мадам, одна дрібничка. Дозвольте, я огляну ваш багаж?

— Що?

— Ми хочемо оглянути багаж усіх пасажирів. Не хочу нагадувати вам про неприємну знахідку у вашій сумочці, але це може щось нам дасть.

— Будь ласка! Більше я таких сюрпризів не витримаю.

Огляд тривав недовго. Місіс Хаббард подорожувала із мінімумом багажу — коробка для капелюха, дешеве плаття та гарна дорожня сумка. Усі три речі були звичайними, тому процедура тривала лише декілька хвилин, більшу частину з яких місіс Хаббард показувала фото «свої доньки» та двох дітлахів — «дітей моєї доньки. Хіба вони не милі?»

15

Огляд багажу пасажирів

Із вдячністю та запевненням, що він звелить принести місіс Хаббард чашку кави, Пуаро вийшов із купе зі своїми двома товаришами.

— Отже, ми вже розпочали огляд, я розумію, — підмітив мсьє Бук. — До кого навідаємося тепер?

— Думаю, що буде найпростіше рухатися вздовж вагону, купе за купе. Це значить, що нам потрібно розпочати з номера 16 — містера Хардмана.

Містер Хардман, який сидів і курив, привітно запросив їх до себе.

— Проходьте, джентльмени. Якщо це фізично можливо — вечірку тут аж ніяк не проведеш.

Мсьє Бук пояснив мету візиту, і детектив з розумінням кивнув головою.

— Добре. Чесно кажучи, не знаю, чому ви не розпочали цю процедуру раніше. Ось мої ключі, джентльмени, якщо хочете оглянути кишені — будь ласка. Дістати свої валізи?

— Провідник сам це зробить. Мішель!

Увесь вміст багажу Хардмана було оглянуто. Зокрема, там була чимала пляшка лікеру. Хардман усміхнувся.

— На кордоні не надто ретельно оглядають багаж — особливо якщо «допомогти». Я трішки «постарався» — і на турецькому кордоні жодних проблем не було.

— А у Парижі?

— До того часу, як я прибуду в Париж, — посміхнувся він, — увесь вміст цієї пляшки буде не більше ніж пляшка шампуню.

— Бачу, ви не є прихильником Сухого закону, містере Хардман, — з посмішкою сказав мсьє Бук.

— Еге ж, — відповів Хардман. — Мене цей Сухий закон ніколи не зупиняв.

— Ха! — Містер Бук усміхнувся. — Підпільні таверни. — Він вимовив ці слова повільно, смакуючи кожну літеру. — Ваші американські слова такі чудернацькі.

— Щодо мене, я б хотів відвідати Америку, — зауважив Пуаро.

— Ви б почерпнули чимало нових методів там, — відповів Хардман. — Європейські дещо застаріли. Потрібно прокидатися.

— Так, Америка — країна прогресу. — погодився Пуаро. — За це я й полюбляю американців. Я дещо старомодний, але, мені здається, що американські жінки дещо менш чарівні, аніж мої співвітчизниці. Французькі чи бельгійські дами, такі прекрасні — до них навіть лячно торкатися.

Хардман відвернувся на мить і поглянув у вікно.

— Можливо, ви й праві, містере Пуаро, — запевнив він. — Але я гадаю, що кожна нація любить своїх жінок найдужче. — Він примружив очі від сліпучо-білого снігу.

— Сліпить, бачите? — підмітив він. — Знаєте, джентльмени, ця справа починає мене нервувати. Це вбивство, цей сніг. І ніхто нічого не робить. Лише марнуємо час. Я б краще чимось зайнявся.

— Справжня американська натура, — з посмішкою відповів Пуаро.

Провідник поклав багаж на місце й вони рушили у наступне купе. Полковник Арбетнот сидів у кутку, покурюючи трубку й читаючи журнал.

Пуаро пояснив ціль свого візиту. Полковник аж ніяк не заперечував. У нього було двоє важких шкіряних саквояжів.

— Решта моїх речей попливла морем, — пояснив він.

Як і личить військовому, усі речі були дбайливо складені. Огляд багажу зайняв лише декілька хвилин. Пуаро звернув увагу на пакунок із йоржиками для трубки.

— Ви завжди використовуєте їх лише однієї марки? — запитав він. — Зазвичай так.

— Зрозуміло, — кивнув Пуаро. Ці йоржики були точнісінько такі самі, що він знайшов на підлозі у купе мерця. При виході з купе цю ж фразу промовив лікар Константин.

— І все одно, — заспокоїв його Пуаро, — мені важко у це повірити. Це не схоже зовсім на нього. Мене це аж ніяк не переконує.

Двері в наступне купе були зачинені. У ньому розташовувалася княгиня Драгомирова. Вони смикнули за ручки і голос княгині