Читати книгу - "Мізері"

блідого, наче віск, обличчя, яке вкрилося червоними хворобливими плямами. — Але спершу я хочу переконатися, чи тобі не потрібно ще чогось. Чи, може, стара дурна Енні щось забула, бо не знає, як містер Розумака підходить до написання своїх книжок. Хочу впевнитися, що ти не пошлеш мене назад до міста по диктофон, чи пару спеціальних письменницьких капців, чи ще по щось. Бо якщо ти схочеш, я поїду. Твоє бажання — закон. Я навіть не гаятиму часу, аби дати тобі пігулки. Просто знову заскочу в Стару Бессі та поїду. То що скажеш, містере Розумако? Тобі нічого не бракує?

— Нічого, — відповів він. — Енні, будь ласка…

- І ти не злитимеш мене більше?

— Ні, більше не злитиму.

— Бо коли я злюся, то стаю сама не своя.

Вона опустила погляд. Вона дивилася просто на те місце, де під щільно стиснутими долонями він ховав зразкові упаковки новрілу. Дуже довго дивилася.

— Поле? — лагідно спитала вона. — Поле, чому ти так тримаєш руки?

Він розплакався. Він плакав від почуття провини й ненавидів себе за це. Окрім усього того, що ця страшна жінка встигла йому заподіяти, вона ще й примусила його почуватися винним. Тож він плакав від почуття провини… а також, по-дитячому, плакав від перевтоми.

Пол підвів погляд на Енні. Сльози струменіли по його обличчю, і він виклав свій останній козир.

— Мені потрібні ліки, — сказав він, — а ще мені потрібне судно. Я тримався весь час, поки тебе не було, Енні, але більше не можу. Я не хочу знову надзюрити в штани.

Вона ніжно, співчутливо посміхнулася та прибрала пасма скуйовдженого волосся з його чола.

— Біднесенький. Енні завдала тобі стільки клопоту, правда? Забагато клопоту! Ну й злюка ця Енні! Зараз усе принесу.

36

Він би не насмілився сховати пігулки під килимом, навіть якби мав на те час, бо, хоч упаковки були маленькі, випуклості на килимі були б надто помітні. Прислухаючись до кроків Енні у ванній на першому поверсі, Пол узяв упаковки і, не зважаючи на біль, простягнув руку за спину й запхав пігулки під спідню білизну. Гострі картонні кутики врізалися в западину між сідницями.

Енні повернулася, тримаючи в одній руці судно — старомодне цинкове приладдя, що якимось неймовірним чином скидалося на фен для волосся. У другій руці вона тримала дві пігулки новрілу та склянку води.

«Ці дві пігулки, на додачу до тих чотирьох, які ти прийняв півгодини тому, можуть ввести тебе в кому та вбити », — подумав Пол, і тоненький голосок одразу додав: — «Ну і нехай ».

Він узяв ліки та запив їх водою.

Вона протягнула йому судно.

— Тобі допомогти?

— Я сам упораюся, — відповів він.

Вона завбачливо повернулася до Пола спиною, поки він намагався попасти пенісом в холодну металеву трубку та справити нужду. Коли в порожній ємності задзюрчала сеча, він випадково поглянув на Енні та побачив, що вона посміхається.

— Готово? — спитала вона за хвилину.

— Так.

Власне кажучи, йому дійсно дуже хотілося пісяти, проте через нервові потрясіння він навіть не мав часу про це подумати.

Вона прийняла в нього судно та акуратно поставила його на підлогу.

— А зараз давай-но покладемо тебе в ліжко, — сказала вона. — Ти, мабуть, дуже втомився… а ноги вже, певно, арії виспівують.

Пол кивнув, хоча правда полягала в тому, що він нічого не відчував. Нова доза ліків (на додачу до тої, що він прийняв самостійно) з наростаючою швидкістю штовхала його в прірву непритомності, і кімната почала огортатися напівпрозорими хвилями сірого туману. Він думав тільки про одне — Енні збиралася перекласти його в ліжко, а вона мала би бути сліпою та нечутливою, щоб не помітити маленькі коробочки, запхані під його спіднє.

Вона підкотила його до краю ліжка.

— Ще трохи, Поле, і ти зможеш поспати.

— Енні, зачекай, будь ласка, ще п’ять хвилин, — спромігся вимовити він.

Вона поглянула на нього, її очі ледь помітно звузилися.

— Я гадала, ти знемагаєш від болю, приятелю.

— Так і є, - відповів Пол. — Болить… дуже болить. В основному коліно. Там, де ти… е-е, де тобі терпець урвався. Я ще не готовий, щоб мене піднімали. Дай мені п’ять хвилин, щоб я… щоб я…

Він знав, що хотів сказати, але слова вислизали з пам’яті. Вислизали в сірий туман. Він безпорадно поглянув на Енні, розуміючи, що його зрештою викриють.

— Щоби подіяли ліки? — спитала вона, і Пол вдячно кивнув.

— Звичайно, — погодилась Енні, - я лиш складу пару речей та повернуся.

Щойно вона вийшла, він потягнувся рукою за спину, дістав коробки та одна за одною засунув їх під матрац. Хвилі туману згущалися, колір змінився з сірого на чорний.

«Засунь їх якомога далі, - машинально подумав він . — Обов’язково зроби це, щоб вона не витягла їх разом із нижнім простирадлом, коли перестелятиме білизну. Засунь їх якомога… якомога далі…»

Він запхав останню упаковку під матрац, відкинувся в кріслі та поглянув на стелю, де літери «В» п’яно кружляли по штукатурці.

«Африка», — подумав він.

«Тепер треба сполоснути», — подумав він.

«Оце я в халепу вскочив», — подумав він.

«Сліди, — подумав він. — Чи не лишив я по собі слідів? Чи не…»

Пол Шелдон знепритомнів. А коли отямився, промайнуло чотирнадцять годин, і надворі знову йшов сніг.

ІІ

Мізері[70]

Література не спричиняє страждань, вона в них народжується.

Монтень

І

ПОВЕР Н Е НН Я МІЗЕРІ

Автор: Пол Шелдо н

Присвячується Е нн і Вілкс

Розділ 1

Хоча Є н Кармайкл н е виїхав би з Малого Да н торпа н і за які коштов н ості королівської скарб н иці, ві н мусив виз н ати, що дощі в Кор н веллі були гірші за будь-яку зливу в і н шій части н і А н глії.

При вході була почепле н а стара ряд н и н а, і ві н повісив мокрий плащ, стяг н ув чоботи та з н яв її