Читати книгу - "Мізері"

Знову почувся звук двигуна, він усе наближався, а машина їхала все повільніше. Скоро Пол почує рипіння снігу під колесами.

«Потроху… не поспішай…»

Він рушив уперед, і втулки коліс міцно застрягли між дерев’яними панелями одвірка. Він зробив іще один ривок, знаючи, що це ні до чого не призведе, що він застряг у дверному отворі, наче пробка в пляшці вина, яку не можна проштовхнути ні всередину, ні назовні…

Пол доклав останніх зусиль, його руки затремтіли, наче надміру натягнуті струни на скрипці, і візок пройшов у двері з тим самим тихим виском.

«Черокі» звернув на під’їзну доріжку.

«Вона матиме пакунки, — бурмотіла свідомість, — ризи паперу, може, ще щось, і вона йтиме обережно через ожеледицю, а ти вже тут, найгірше позаду, ще є час, є час…»

Він проїхався кімнатою, потім незграбно розвернувся, описавши дугу. Коли він підкотив візок до відчинених дверей у свою спальню, двигун «черокі» остаточно замовк.

Пол нахилився вперед, схопив ручку та спробував зачинити двері. Язичок замка, який досі стирчав, наче непіддатливий сталевий палець, ударився об одвірок. Пол спробував проштовхнути його всередину зап’ястком. Язичок почав рухатися… а потім завмер. Завмер на місці, не дозволяючи зачинити двері.

Якусь мить Пол тупо витріщався на нього, прокручуючи в голові стару армійську аксіому: «Якщо біда МОЖЕ статися, вона станеться ОБОВ’ЯЗКОВО».

«Прошу, Господи, досить, невже тобі мало того, що вона обірвала телефонний зв’язок?»

Він відпустив язичок, і той знову вискочив на повну довжину. Пол знову натиснув на нього та зустрів той самий опір. Він чув, як у нетрях замка щось дивно шаруділо, і зрозумів. То була половинка переламаної шпильки. Вона впала всередину та десь застрягла, не дозволяючи язичку замка повністю зайти в отвір.

Пол почув, як відчинилися дверцята «черокі». Почув, як Енні крекнула, коли вибиралася з машини. Почув шерхіт паперових пакетів, коли вона брала свої покупки.

- Давай, — прошепотів він і став обережно рухати туди-сюди язичком. Кожного разу той заходив на шістнадцяту частку дюйма та зупинявся. Пол чув, як усередині дзеленчить та клята шпилька. — Давай… давай… давай…

Він знову заплакав, не помічаючи того, піт і сльози вільно змішувалися на його обличчі. Пол невиразно усвідомлював, що йому досі сильно болить і що пізніше він заплатить високу ціну за ці маленькі фізичні вправи.

«Але не таку високу, яку змусить тебе заплатити Енні, якщо ти, Полі, не зачиниш ці кляті двері».

Він почув рипіння снігу, почув, як вона обачливо ступала доріжкою. Шерхіт пакунків… а потім брязкіт ключів від вхідних дверей, поки вона діставала їх із сумочки.

— Давай… давай… давай…

Він штовхнув язичок іще раз і почув глухе клацання всередині замка. Металевий стрижень ковзнув у двері ще на чверть дюйма. Не достатньо, щоб не чіплятися за одвірок… але майже.

— Будь ласка… ну давай …

Пол став швидше розгойдувати язичок, смикав його і прислухався, як вона відчиняє двері в кухню. А потім, ніби в жахливому повторенні того дня, коли мама застукала його з сигаретою, Енні весело гукнула:

— Поле? Це я! Я принесла тобі папір!

«Попався! Я попався! Боже, прошу, тільки не це, не дозволяй їй кривдити мене, Боже…»

Він сильно, судомно натиснув великим пальцем на язичок замка, і почувся приглушений тріск — шпилька зламалася. Язичок повністю зайшов у двері. З кухні долинув скрегіт собачки по застібці — Енні знімала парку.

Пол зачинив двері в спальню. Клацання замка

(«вона почула? певно, що почула!» )

прозвучало, наче постріл стартового пістолета.

Він позадкував до вікна. Він усе ще розвертав візок, коли почув у коридорі її кроки.

— Я принесла тобі папір, Поле! Ти не спиш?

«Ніколи… ніколи не встигаю… вона почує…»

Він востаннє крутонув керувальний важіль і підкотив крісло на місце біля вікна. У замковій шпарині заскреготав ключ.

«Нічого не вийде… шпилька… і вона запідозрить…»

Проте, судячи з усього, шматок чужорідного металу провалився на дно замка, бо ключ безперешкодно провернувся. Пол сидів у візку з напівзаплющеними очима і дуже сподівався, що поставив крісло туди, де воно стояло раніше (чи хоча би приблизно на те саме місце, щоб Енні не помітила різниці), сподівався, що вона сприйме його залите потом обличчя та тремтяче тіло як свідчення того, що він не отримав ліків, а більш за все сподівався, що не лишив слідів…

Тільки коли прочинилися двері в кімнату, Пол поглянув униз та зрозумів, що, із такою стражденною увагою видивляючись по собі сліди, він забув про сам привід своєї експедиції — у нього на колінах досі лежали упаковки новрілу.

35

Енні принесла дві пачки паперу, тримаючи по одній у кожній руці й посміхаючись.

— Саме те, що ти просив, чи не так? «Траяд Модерн». Ось дві ризи, ще дві є на кухні, про всяк випадок. Так що…

Вона замовкла на півслові, звела брови та поглянула на Пола.

— Ти аж мокрющий від поту… і аж занадто розпашілий, — сказала вона й замовкла. — Чим ти тут займався?

Це запитання змусило маленький переляканий голос у його голові заскавчати ще гучніше про те, що він попався і викручуватися немає сенсу, що з тим самим успіхом він міг у всьому зізнатися та сподіватися на її ласку. Але Пол спромігся відповісти на підозріливий погляд Енні з виснаженою, проте іронічною інтонацією.

— Гадаю, тобі відомо, чим я тут займався, — сказав він. — Страждав.

Вона дістала з кишені спідниці серветку «Клінекс» та протерла йому чоло. Серветка наскрізь промокла. Енні посміхнулася до Пола з тою ж фальшивою, жахливою материнською ніжністю.

— Дуже болить?

— Так. Так, дуже. А тепер ти…

— Я ж казала , щоби ти мене не сердив. Як говорять, вік живи — вік учися. Ну, якщо ти проживеш достатньо довго, то встигнеш навчитися.

— А тепер ти даси мені ліки?

— За хвилину, — відповіла вона, не спускаючи очей з його спітнілого,