Читати книгу - "Азазель"

драгунський лейтенант навіщо їм знадобився? Вже ж така дрібнота. І дуже просто, тут же відповів собі Ераст Петрович. Видно, перейшов їм дорогу невідомий італієць. Так само як свого часу перейшов дорогу білоокому душогубу один юний колезький реєстратор із московської розшукної поліції.

Що ж робити? Він тут відсиджується, а стільки достойних людей під смертю ходять! Особливо жаль було Фандоріну невідомого петербурзького генерала. Мабуть, шанована людина, і немолода, заслужена, діти малі… А схоже, що карбонарії ці щомісяця свої злочинні реляції висилають. Тому-то по всій Європі що не день кров ллється! А нитки не куди-небудь, до Пітера ведуть. І згадались Ерасту Петровичу слова, сказані якось шефом: «Тут долю Росії на карту поставлено». Ех, Іване Францовичу, ех, пане статський раднику, не тільки Росії — всього цивілізованого світу.

Сповістити письмоводителя Пижова. Таємно, щоб посольський зрадник не рознюхав. Але як? Адже зрадником виявитися може хто завгодно, та й небезпечно Фандоріну біля посольства з'являтися, хоча б і рудим французом у художницькій блузі… Доведеться відважитися на ризик. Послати міською поштою на ім'я губернського секретаря Пижова й приписати «у власні руки». Нічого зайвого — тільки свою адресу та уклін од Івана Францовича. Розумна людина, сама все зрозуміє. А міська пошта тут, кажуть, листа адресату мало не за дві години доставляє…

Так і вчинив Фандоріи і ось тепер, увечері, чекав — чи не пролунає обережний стук у двері. Стуку не було. Все сталося зовсім інакше.

Пізно ввечері, вже запівніч, сидів Ераст Петрович у обідраному кріслі, де було сховано синій портфель, і куняв. На столі майже догоріла свічка, у кутках кімнати погустішали недобрі сутінки, за вікном погримувала недалека вже гроза. У повітрі було тоскно й душно, ніби хтось громіздкий, невидимий сів на груди й не дає вдихнути. Фандорін погойдувався десь на невизначеній грані між явою і сном. Важливі, ділові думки раптом в'язли в якій-небудь нісенітниці, й тоді молодик, похопившись, тряс головою, щоб не втягло у сонний вир.

Під час одного з таких просвітлень сталося дивне. Спершу пролунав незрозумілий тонкий писк. Потім, не вірячи власним очам, Ераст Петрович побачив, як ключ, що стримів у замковій щілині, почав сам по собі обертатися. Двері, огидненько скрипнувши, поповзли стулкою всередину, й на порозі виникло химерне видіння: маленький миршавий добродій невизначеного віку з голеним, круглим личком і вузькими, у промінцях дрібних зморщок очима.

Фандорін, смикнувшись, схопив зі столу дерінжера, а видіння, солодко посміхнувшись і задоволено кивнувши, проворкотіло надзвичайно приємним, медовим тенорком:

— Ну ось і я, любий отроче. Порфирій Мартинів син Пижов, Господній раб і губернський секретар. Прилетів на перший помах. Як вітр на поклик Еола.

— Як ви відчинили двері? — злякано прошепотів Ераст Петрович. — Адже я пам'ятаю, що замикав на два оберти.

— А ось, магнітна відмичка, — охоче пояснив довгожданий гість і показав якийсь довгастий брусок, який тут же зник у його кишені. — Щонайзручніша штучка. Позичив у одного татя з місцевих. За родом занять доводиться входити в стосунки з жахливими суб'єктами, мешканцями самого дна суспільства. Найцілковитіші мізераблі, запевняю вас. Панові Юго такі й не снилися. А втім, теж душі людські, й до них можна підхідець відшукати. Я їх, недолюдків, навіть люблю й почасти колекціоную. Сказано в поета: всяк розважається як може, та всіх стриножить смерть одна. Або, як говорить німчура, йєдес тірхен хат зайн плезірхен — кожній скотинці свої гостинці.

Як видно, дивний чоловічок мав здатність без найменших утруднень плескати язиком на будь-яку тему, та його чіпкі очиці часу не гаяли марно — ґрунтовно обстежили й самого Ераста Петровича, і всю його вбогу комірчину.

— Я — Ераст Петрович Фандорін. Од пана Бридлінга. У надзвичайно важливій справі, — сказав молодик, хоча перше й друге було вказано в листі, а про третє Пижов без сумніву здогадався й сам. — Тільки от він мені пароля не дав. Забув, мабуть.

— І не треба ніякого пароля. Дурниця й дитячі забави. Що ж, росіянин росіянина не розпізнає? Та мені досить ув оченята ваші ясні подивитися (Порфирій Мартинович присунувся впритул), і я бачу все, як на долоні. Юнак чистий, сміливий, благородних устремлінь і патріот вітчизни. Аякже, у нас в установі інших не тримають.

Фандорін нахнюпився — йому здалося, що губернський секретар блазнює, тримає його за нетяму. Тому свою історію Ераст Петрович виклав стисло й сухо, без емоцій. Тут з'ясувалося, що Порфирій Мартинович уміє не лише базікати, але й уважно слухати — щодо цього в нього був просто талант. Пижов присів на ліжко, ручки склав на животі, очі, й без того в щілинку, зовсім заплющив, і його ніби не стало. Тобто він у буквальному розумінні перетворився на слух. Жодного разу не перебив Пижов мовця, жодного разу не поворушився. Одначе, раз по раз, у ключові моменти розповіді, виблискувало з-під заплющених повік гострою іскоркою.

Своєю гіпотезою стосовно листів Ераст Петрович ділитися не захотів — приберіг для Бриллінга, а наостанку сказав:

— І ось, Порфирію Мартиновичу, перед вами втікач і мимовільний убивця. Мені треба терміново переправитися на континент. До Москви мені треба, до Івана Францовича.

Пижов поплямкав губами, почекав, чи не буде сказано ще чого-небудь, потім тихенько запитав:

— А портфельчик? Чи не переправити з дипломатичною? Так воно розважніше вийде. А то чого доброго… Панове, по всьому видко, серйозні, вони ж вас і в Європі шукати будуть. Через проточку я вас, ангеле мій, звичайно, переправлю — справа дріб'язкова. Якщо не погребуєте вутлим рибальським човном, завтра ж попливете собі з Богом. Ловлячи під парус вітр ревучий.

Що в нього усе «вітр» та «вітр», сердито подумав Ераст Петрович, якому, правду сказати, страшенно не хотілося розлучатись із портфелем, добутим такою дорогою ціною. А Порфирій Мартинович, ніби й не помітивши вагань співбесідника, продовжив:

— Я не в свої справи не лізу. Бо скромний і недопитливий. Однак бачу, що багато чого ви мені недоговорюєте. І вірно, персиковий мій, слово — срібло, мовчання — золото. Бриллінг Іван Францович — птиця високого польоту. Можна сказати, орел прегордий між дроздами, абикому важливої справи не довірить. То як же?

— В якому розумінні?

— Стосовно портфельчика? Я б його з усіх боків сургучем обляпав, дав би кур'єру тямущішому, вмить би до Москви долетів, як на троєчці з бубонцями. А вже я б і телеграмку шифровану відбив — стрічайте, мовляв, владик небесних дар безцінний.

Бачить Бог, не почестей прагнув Ераст Петрович, не ордена й навіть не слави. Віддав би він Пижову портфель заради