Читати книгу - "Азазель"

важливіші. Змахнувши зі столу крихти, Ераст Петрович витер руки об довгу богемну блузу, підійшов до драного крісла, що стояло в кутку, понишпорив у обшивці й дістав маленький синій портфель. Не терпілося продовжити роботу, що нею Фандорін займався цілий день і яка вже привела його до вельми важливого відкриття.

Після трагічних подій минулої ночі Ераст Петрович усе ж вимушений був заглянути до себе в готель, аби захопити хоча б гроші та паспорт. Нехай тепер люб'язний друг Іполит, мерзотник, Юда, шукає зі своїми поплічниками «Еразмуса фон Дорна» по вокзалах і портах. Кого зацікавить бідний французький художник, який поселився в самісінькій клоаці лондонських нетрів? Ну, а якщо все-таки довелося вдатись до ризику і здійснити вилазку на пошту, так на те була особлива причина.

Але який Зуров! Його роль у цій історії була не зовсім зрозумілою, але в будь-якому разі негарною. Непростий його сіятельство, ох непростий. Химерні кренделі виписує бравий гусар, відкрита душа. Як спритно адреску підсунув, як усе розрахував! Одне слово — шпільмейстер. Знав, що клюне дурний пічкур, проковтне наживку разом із гачком. Або ні, його сіятельство щось таке про метелика алегоризував. Полетів метелик на вогонь, полетів іще й як. І ледве не згорів. Так дурневі й треба. Адже ясно було, що в Біжецької та Іполита якийсь спільний інтерес є. Тільки такий романтичний бовдур, як один титулярний радник (до речі, отримав це звання в обхід інших більш достойних людей) міг усерйоз повірити у фатальну пристрасть на кастільський манір. Та ще Івану Францовичу голову заморочив. Який сором! Ха-ха! Красиво викладав граф Іполит Олександрович: «Люблю і боюсь її, відьму, задушу власними руками!» От, мабуть, потішався над сисунцем! І як ювелірно спрацював, не гірше ніж того разу, з дуеллю. Розрахунок був простим і безпомилковим: займай пост біля готелю «Уінтер квін» і спокійно чекай собі, поки дурний метелик «Еразм» на свічку прилетить. Тут тобі не Москва — ні розшукної, ні жандармів, бери Ераста Фандоріна голими руками. І кінці в воду. Чи не Зуров і є тим самим «Францом», про якого дворецький згадував? У, мерзенні конспіратори. Хто в них там головний — Зуров чи Біжецька? Схоже, все-таки вона… Ераст Петрович зіщулився, згадавши події минулої ночі і жадібний зойк, із яким упала застрелена Амалія. Може, поранена, не вбита? Але тоскний холодок під серцем підказував, що вбита, вбита прекрасна цариця, й жити Фандоріну з цим тягарем до скону.

Щоправда, цілком можливо, що кінець зовсім близько. Зуров знає, хто вбивця, бачив. Напевно вже полювання йде по всьому Лондону, по всій Англії. Але чому Зуров упустив його вночі, дав утекти? Пістолета в руці злякався? Загадка…

Одначе була загадка іще хитромудріша — вміст портфеля. Тривалий час Фандорін ніяк не міг уторопати, що означав таємничий список. Звіряння показало, що записів на аркушах якраз стільки, скільки листів, і всі дані збігаються. Тільки, окрім числа, вказаного в листі, Біжецька дописувала ще й дату отримання.

Усього записів було сорок п'ять. Найдавніший датовано 1 червня, останні три з'явилися при Ерасті Петровичу. Порядкові номери в листах було вказано всі різні; найменший — № 47F (Бельгійське королівство, директор департаменту, отримано 15 червня), найбільший — № 2347F (Італія, драгунський лейтенант, отримано 9 червня). Країн відправлення нарахувалося дев'ять. Частіше за інші зустрічалися Англія та Франція. Росія тільки одного разу (№ 994F, дійсний статський радник, отримано 26 червня, на конверті петербурзький штемпель від 7 червня. Ух, не заплутатися б із календарями: 7 червня — це по-європейському буде 19-е. Значить, за тиждень дійшов). Посади й чини здебільшого згадувалися високі — генерали, старші офіцери, один адмірал, один сенатор, навіть один португальський міністр, але траплялася й дрібнота, як-от лейтенант із Італії, судовий слідчий із Франції або капітан прикордонної варти з Австро-Угорщини.

Загалом, виходило так, наче Біжецька була посередницею, передавальною ланкою, живою поштовою скринькою, до обов'язків якої входило реєструвати відомості, що надходили, і переправляти їх далі — очевидно, містеру Ніколасу Крооґу до Петербурга. Резонно припустити, що списки переправлялися раз на місяць. Ясно й те, що до Біжецької роль «міс Ольсен» виконувала якась інша особа, про що готельний портьє не підозрював.

На цьому очевидне вичерпувалось і виникала пекуча потреба в дедуктивному методі. Ех, був би тут шеф, він умить перелічив би можливі версії, все само розляглось би по поличках. Але шеф був далеко, й висновок напрошувався такий: мав рацію Бриллінг, аякже. В наявності розгалужена організація з членами в багатьох країнах — це раз. Королева Вікторія й Дізраелі тут ні до чого (інакше навіщо відправляти донесення до Петербурга?) — це два. Стосовно англійських шпигунів Ераст Петрович сів у калюжу, й пахне тут саме нігілістами — це три. Та й ниточки тягнуться не куди-небудь, а саме в Росію, де водяться найстрашніші та найнепримиренніші нігілісти, — це чотири. Й серед них підлий вовкулака Зуров.

Нехай шеф і має рацію, одначе й Фандорін не марно подорожні переводив. Івану Францовичу, мабуть, і в кошмарному сні не наснилося б, з якою могутньою гідрою він веде війну. Тут не студенти й не істеричні панночки з бомбочками та пістолетиками, тут цілий таємний орден, у котрому беруть участь міністри, генерали, прокурори і навіть якийсь дійсний статський радник із Петербурга!

Ось коли Ераста Петровича осяяло (це було вже після полудня). Дійсний статський радник — і нігіліст? Якось не вкладалося в голові. З начальником бразильської імператорської охорони ще нічого — в Бразилії Ераст Петрович зроду не бував і тамошніх порядків не уявляв, але уявити собі російського статського генерала з бомбою рішуче відмовлявся. Одного дійсного статського радника Фандорін знавав доволі близько — Федора Трифоновича Севрюгіна, директора Губернської гімназії, де відучився мало не сім літ. Щоб він був терористом? Нісенітниця!

І раптом серце в Ераста Петровича стислося. Ніякі це не терористи, всі вони солідні та респектабельні панове! Вони — жертви терору! Це нігілісти з різних країн, зашифровані кожен під своїм номером, доносять центральному революційному штабові про здійснені терористичні акти!

Хоча ні, в червні в Португалії міністрів нібито не вбивали — про це неодмінно написали б усі газети… Ну, значить, це кандидати в жертви, ось що! «Номери» питають дозволу в свого штабу про проведення терористичного акту. А імена не вказано з конспірації.

І все стало на свої місця, все прояснилось. Адже говорив Іван Францович щось про ниточку, що тягнулася від Ахтирцева на якусь підмосковну дачу, та не дослухав шефа Фандорін, розпалений своєю шпигунською маячнею.

Стоп! А