Читати книгу - "Азазель"

користі справи, адже з кур'єром і справді надійніше. Та уява вже стільки разів малювала йому картину тріумфального повернення до шефа, з ефектним врученням дорогоцінного портфеля й захоплюючою розповіддю про перенесені пригоди… Невже нічого цього не буде?

І виявив легкодухість Фандорін. Сказав суворо:

— Портфель сховано в надійному тайнику, й доставлю його я сам. Головою за нього відповідаю. Ви вже, Порфирію Мартиновичу, не ображайтесь.

— Ну що ж, ну що ж, — не наполягав Пижов. — Воля ваша. Мені ж і спокійніше. Ну їх, чужі секрети, мені й своїх вистачає. У тайнику так у тайнику. — Він підвівся, ковзнув поглядом по голих стінах кімнатки. — Ви поки що відпочиньте, серденько. Молодість сну потребує. А в мене, старого, все одно безсоння, так я тим часом про човника подбаю. Завтра (а виходить, що сьогодні) на світаннячку буду у вас. Доправлю до берега морського, почоломкаю на прощання й перехрещу. А сам на чужині залишусь сиротою безпритульним нидіти. Ох, гірко Афоньці на чужій сторонці.

Тут Порфирій Мартинович, певно, й сам зрозумів, що пересиропив, і винувато розвів руками:

— Каюсь, забалакався. Скучив за живою мовою, все, знаєте, на красномовність тягне. Наші розумники посольські більше по-французьки висловлюються, ні з ким душу відвести.

За вікном загуркотіло вже не на жарт, здається, і дощ пішов. Пижов заметушився, зазбирався.

— Піду. Ой-ой-ой, бурхливі дихають негоди.

У дверях озирнувся, наостанку попестив Фандоріна поглядом і, низько вклонившись, розтанув у коридорній темряві.

Ераст Петрович зачинив двері на засув і мерзлякувато пересмикнув плечима — гуркіт грому вдарив мало не в самісінький дах.

Темно й моторошно в убогій кімнатці, що виходить єдиним вікном у голий, без жодної травинки кам'яний двір. Там сльота, там вітер, там дощ, але по чорно-сірому, в подертих хмарах небу нишпорить місяць. Жовтий промінь крізь щілину в шторах рубає комірчину навпіл, розтинає до самого ліжка, де борсається в холодному поту змучений кошмаром Фандорін. Він повністю вдягнений, узутий і озброєний, тільки револьвер, як і раніше, під подушкою.

Обтяжена вбивством совість посилає бідолашному Ерасту Петровичу жахливе видіння. Над ліжком схилилася мертва Амалія. Очі в неї напівзаплющені, з-під повік стікає крапелька крові, в оголеній руці чорна троянда.

— Що я тобі зробила? — жалібно стогне вбита. — Я була молодою і красивою, я була нещасною і самотньою. Мене заплутали в тенета, мене обманули й розбестили. Єдиний чоловік, якого я кохала, мене зрадив. Ти вчинив страшний гріх, Ерасте, ти вбив красу, а краса ж — це чудо Господнє. Ти розтоптав чудо Господнє. І навіщо, за що?

Кривава крапля зривається з її щоки просто на чоло змученому Фандоріну, він здригається від холоду й розплющує очі. Бачить, що ніякої Амалії, слава Богу, нема. Сон, усього лиш сон. Але на лоб знову капає щось крижане.

Що це, жахаючись, здригнувся Ераст Петрович, остаточно прокидаючись, і почув стогін вітру, шум дощу, утробний гуркіт грому. Що за краплі? Нічого надприродного. Протікає стеля. Заспокойся, дурне серце, затихни.

Одначе тут із-за дверей тихо, але чітко долинув шелест:

— Навіщо? За що?

І ще раз:

— Навіщо? За що?

Це нечисте сумління, сказав собі Фандорін. Через нечисте сумління в мене галюцинації. Але твереза, раціональна думка не позбавила мерзенного, липкого страху, котрий так і ліз крізь пори по всьому тілу.

Неначе тихо. Спалах блискавки висвітлив голі, сірі стіни, і знову стало темно.

А за хвилину пролунав неголосний стук у вікно. Тук-тук. І знову: тук-тук-тук.

Спокійно! Це вітер. Дерево. Сучки в скло. Звичайна річ.

Тук-тук. Тук-тук-тук.

Дерево? Яке дерево? Фандорін рвучко сів. Немає там, за вікном, ніякого дерева! Там порожній двір. Господи, що це?

Жовта щілина між шторами погасла, посіріла — видно, місяць заховався за хмари, а наступної миті там гойднулося щось темне, моторошне, незнане.

Що завгодно, тільки не лежати так, відчуваючи, як ворушиться коріння волосся. Тільки не збожеволіти.

Ераст Петрович підвівся й на неслухняних ногах рушив до вікна, не відводячи очей від страшної темної плями. Тієї миті, коли він відсмикнув штори, небо осяяв спалах блискавки, і Фандорін побачив за склом, просто перед собою, мертвотно-бліде обличчя з чорними ямами очей. Рука з розчепіреними променеподібними пальцями, що мерехтіла нетутешнім світлом, повільно провела по склу, і Ераст Петрович повівся безглуздо, по-дитячому: судорожно схлипнув, одсахнувся і, кинувшись назад, до ліжка, упав на нього ниць, затуливши голову долонями.

Прокинутись! Швидше прокинутись! Отче наш, що єси на небесах! Нехай святиться ім'я Твоє, нехай прийде царствіє Твоє…

Постукування в скло припинилося. Він одірвав обличчя від подушки, обережно подивився скоса в бік вікна, та нічого жахливого не побачив — ніч, дощ, часті спалахи блискавки. Привиділося. Безперечно привиділося.

На щастя, згадались Ерасту Петровичу настанови індійського браміна Чандри Джонсона, що навчав правильно дихати і правильно жити. У мудрій книзі сказано:

«Правильне дихання — основа правильного життя. Воно підтримає тебе у важкі хвилини буття, в ньому знайдеш ти спасіння, заспокоєння і просвітлення. Вдихаючи життєву силу прану, не поспішай видихнути її назад, затримай її у своїх легенях. Чим триваліше й розміреніше твоє дихання, тим більше у тобі життєвої сили. Той досяг просвітлення, хто, вдихнувши прану ввечері, не видихне її до світанкової зорі».

Ну, до просвітлення Ерасту Петровичу було ще далеко, та завдяки щоранковим вправам уже навчився він затримувати дихання до ста секунд. До цього вірного засобу вдався він і тепер. Набрав повні груди повітря й затих, «перетворився в дерево, камінь, траву». І допомогло — стукіт серця потроху вирівнявся, жах відступив. На рахунку сто Фандорін шумно видихнув, заспокоєний перемогою духу над забобонами.

І тоді долинув звук, од якого заклацали зуби. Хтось шкрібся в двері.

— Впусти мене, — прошепотів голос. — Подивись на мене. Мені холодно. Впусти…

Ну це вже занадто, з останніх залишків гордості обурився Фандорін. Зараз відчиню двері й прокинуся. Або… Або побачу, що це не сон.

Він двома стрибками дістався дверей, висмикнув засув і рвонув стулку на себе. На цьому його відчайдушний порив вичерпався.

На порозі стояла Амалія. Вона була в білому мереживному пеньюарі, як тоді, тільки волосся сплуталося від дощу, а на грудях розпливлася кривава пляма. Страшнішим за все було її сяюче нетутешнім світлом лице з нерухомими, погаслими очима. Біла рука, спалахуючи іскорками, простяглася до обличчя Ераста Петровича й торкнулася його щоки — зовсім як тоді, та тільки струмував од пальців такий крижаний холод, що нещасний, божеволіючий Фандорін позадкував.

— Де портфель? — свистячим шепотом запитав