Читати книгу - "Коханка з площі Ринок"

— Пустіть, — вичавив Цезар.

— Добре почули?

— Та пусти, кажу!

Кошовий випростався, забрав револьвер, але не ховав. Відсунувся до стіни, виставив зброю перед собою.

— Чекатиму.

— Пся крев, — кельнер потер місце, куди тицьнуло дуло. — Затятий і впертий. Казали про тебе — не вірив, що аж отак.

— Єжи Тима.

— От заціпило, — Цезар обсмикнув фартух. — Будьте тут. Під шинквасом у себе я пана Тиму не тримаю. Послати за ним, знайти, доправити сюди. Бачте, яка справа. Годину забере, як не більше. Ви ж квапитеся, пане Кошовий.

— Посиджу, скільки треба. Але ви також поспішіть, пане Цезарю.

Розділ одинадцятий

Гиря Краківський

Аби легше чекалося, Кошовому прислали з залу одне пиво.

Примостившись на стільці, він цмулив напій, навмисне розтягуючи, бо більше зайняти себе не мав чим. Навіть хтивня за стіною стихла. Втомилася пара чи взагалі забралася геть — хтозна. Їхнє місце ніхто не зайняв, тож Клим сидів у тиші, намагаючись зібрати докупи рій думок. Не виходило: вони ніби враз стали матеріальними, чіплялися одна за одну в замкненому просторі, заважали, накручували. Хоч він і без того був до краю стривожений.

Спорожнивши кухоль, Клим трохи погрався ним знічев'я, поставив його поруч із карафкою, тоді взяв, підняв, грюкнув об поверхню стола. Розтрощити не хотів, просто не знав, як інакше стравити пару. Майнуло: револьвер у кишені нічого не означає, часом озброєна людина може відчувати й відчуває себе безсилою, ні на що не здатного. Витяг зброю, поклав на стіл, покрутив, ніби грав сам із собою в «російську рулетку».

Рипнули двері.

Кошовий рвучко підхопився, чекаючи побачити нарешті Тиму. Але в проймі завмер молодий кельнер, перелякано втупившись у револьвер, який Клим машинально стиснув і тримав перед собою. Сплюнувши, він демонстративно заховав зброю в кишеню, лиш тепер розгледівши в руці молодика другий кухоль.

— Пан Цезар велів.

Знизавши плечима, Клим ступив убік, дозволяючи йому поставити пиво на стіл і забрати порожній посуд. Коли двері знову зачинилися, сів із кухлем уже на ліжко, зробив великий ковток, втягнув голову в плечі. Далі пив, заплющивши очі й впершись спиною об стіну.

Третій кухоль принесли, коли Кошовий ще не допив другий. Цього разу молодик, косуючи на нього й шукаючи очима зброю, пройшов повз мовчки, примостив пиво на столі й завмер. Клим зібрався спорожнити посуд, ураз передумав, жестом звелів кельнеру йти геть, і той слухняно забрався. Впоравши потому другий кухоль, Кошовий замахнувся ним, збираючись розгатити об стіну. Передумав, поставив на стіл, походив по кімнатці, взявся за новий.

Його допивав лежачи, ставлячи на підлогу й дивлячись при цьому в стелю. Думки заплутались остаточно й, здалося, раптом зникли, всі й відразу. Це теж влаштовувало, невизначеність утомила.

Двері знову рипнули, коли Кошовий упорався з третьою порцією й не був певен, що хоче ще. Голова трохи шуміла, бо наковтався на голодний шлунок. До цього додалася лють, яку вже набридло стримувати, треба дати вихід. Клим дав — скочив на рівні, з місця жбурнув кухоль, цілячи й влучаючи в одвірок.

— Геть уже з вашим пивом!

Бризнули в різні боки скляні друзки.

— Пощо посуд бити, пане Кошовий?

Знайомий, хоч давненько не чутий голос із легенькою прикметною шепелявинкою.

— Де вас чорти носять, пане Тимо!

Єжи Тима, високий, чорнявий, помітно схудлий, але не змарнілий чоловік з довгими чіпкими руками, копнув найбільшу скалку тупим носаком черевика.

— Не звітую вам про свої справи. Й ніколи не звітував.

— Але я за вами шукав!

— Що з того, — Тима причинив двері, зняв капелюха, узяв стілець за вигнуту спинку, сідати не поспішав. — За мною нині багато хто шукає. Почну називати імена, ви не повірите, які поважні ще недавно добродії сьогодні потребують моїх послуг. Раніше більша частина з них не знала про моє існування. Або знала й дуже хотіла прочитати в розділах кримінальної хроніки про мій арешт та засудження. Бажано — надовго, аби я постарів у буцегарні. Тепер, бач, мусять мало не фехтувати[36]. Тож поясніть, заради чого, крім старої доброї пам'яті, маю таскатися[37] до вас сюди через увесь Львів.

— Магда.

— Прошу?

— Пані Богданович. Вона в біді й просить втрутитися.

— Кого?

— Мене.

— До чого тут я?

— Бо без вас не впораюся. І часу давно нема, пане Тимо. Давайте діяти, я все продумав.

Тима замислено потер перенісся, осідлав стільця, вмостився навпроти Клима.

— Коли вже часу давно нема, то й втрачати нічого. Знаєте, в нас так не робиться. Поясніть, що сталося й чому я повинен вам помагати.

— Ви самі сказали: по старій пам'яті.

— Самі час тягнете, пане Кошовий. Ані я, ані хтось інший тут вам нічого не винен.

— Пан Густав пішов би мені назустріч.

— Де він тепер? — Тима картинно покрутив головою. — Тут нема. А я прийшов. Оскільки я зараз за пана Сілезького, то й вирішу, що з вами робити.

Віко сіпнулося.

Відразу — знову, сильніше, відчутно.

— Ось, читайте.

Тима пробіг очима записку від Магди. Потім — ще раз, хоч там було лише кілька слів.

— Ну?

Примруживши очі, Кошовий зосередився. Здивувався, як швидко й на свої місця розклалися враз думки по поличках.

— Магда в небезпеці, та поки, на щастя, не смертельній. Зараз вона в «Жоржі», у своїх апартаментах. З нею чужі люди, від яких є реальна загроза. Припускаю: це росіяни. Ще точніше — поліцейські або військові. Схиляюся до військових, ймовірно — контррозвідка.

Брови Тими стрибнули вгору.

— Отак? Ви хочете, аби я завівся з російською контррозвідкою? Тут, у Львові, під час війни? У своєму становищі?

— Я прошу допомогти мені витягнути Магду Богданович з готелю. Далі все зроблю сам.

— Що — все?

— Поки не знаю. Це єдине незрозуміле: чого хочуть від пані Магди ті, хто її тримає. Але вона сама все пояснить, коли забереться звідси й опиниться у відносній безпеці. Все?

— Ні, — Тима поклав записку на стіл. — Давайте від самого початку. Чому ви вирішили,