Читати книгу - "Карта днів"

Мої батьки поїхали. Вони зібрали свої сумки й вирушили в подорож до Азії. На кухонному столику я знайшов записку, написану почерком моєї мами. Там говорилося, що вони сильно сумуватимуть за мною, постійно будуть на зв’язку по телефону чи на імейлі та щоб я, будь ласка, не забув заплатити садівникам. З огляду на бадьорий та невимушений тон записки — «Любимо тебе, Джейкі!» — я міг би сказати, що пані Сапсан провела велику роботу, видаливши з їхньої пам’яті останні кілька місяців хвилювання за моє психічне здоров’я. Здається, їх уже не турбувало, що, поки їх не буде, у мене може статися новий напад чи я знову втечу. Як факт, вони зовсім не здавалися занепокоєними. І це було добре. «Скатертю дорóга», — подумав я. Принаймні тепер будинок був повністю наш.

Пані Сапсан також ніде не було. Горацій доповів, що вона була покинула будинок одразу після нас і звідтоді цілий день відсутня.

— Вона сказала, куди йде? — спитав я.

— Вона сказала тільки, що ми повинні зустріти її рівно о сьомій п’ятнадцять коло садового сарайчика на задньому дворі.

— Садовий сарайчик.

— Рівно о сьомій п’ятнадцять.

У мене в запасі було ще більше ніж година вільного часу.

Я швиденько майнув до своєї кімнати і поставив на програвач платівку «IV» гурту «Лед Зеппелін», яку зазвичай слухав, коли робив щось таке, що вимагало серйозної концентрації. Я забрався на ліжко з журналом мого дідуся, поклав його перед собою та почав читати.

Та не встиг я прочитати й сторінки, як у двері просунулася голова Емми. І я запросив її приєднатися до мене.

— Ні, дякую, — відповіла вона. — На сьогодні для мене Ейба Портмана було вже задосить, — і вона вийшла.

Журнал мав багато сотень сторінок, котрі охоплювали цілі десятиліття. Більшість записів відповідали формату того, який я читав у бункері: увага до деталей, свобода від емоцій і часте супроводження певною світлиною або якимось іншим візуальним доказом. Щоби прочитати все до кінця, мені знадобився би тиждень, отож, маючи у своєму розпорядженні тільки годину, я міг лише проглянути все «по діагоналі». Але цього було достатньо, щоб ознайомитися хоча б у загальних рисах із діяльністю Ейба в Америці.

Зазвичай він працював сам, але не завжди. У деяких записах часто згадувалися й інші «оперативники», котрих було пойменовано тільки літерами англійського алфавіту — Еф, Пі, Ві. Але найчастіше Ейч.

Ейч був тим чоловіком, із котрим колись бачився мій батько, якщо його частково витертій пам’яті можна було вірити. Якщо Ейб довіряв Ейчеві настільки, що представив йому свого сина, то він, напевне, дуже його цінував. То ким же був Ейч? Якою була структура їхньої організації? Хто призначав їхні місії? Усяка нова інформація породжувала з дюжину нових запитань.

У перші дні їхня робота була зосереджена майже винятково на пошуку та знищенні порожняків. Але з роками щораз більше та більше місій присвячувалися пошуку та порятунку дивних дітей. Що, безумовно, було пречудовим фактом, якби слова Бронвін не породили в моїй голові питання: а хіба це не робота імбрин? Чи, може, існувало щось таке, що заважало американським імбринам робити це?

Щось було не так із ними?

Записи почались у 1953 році і раптово перервалися в 1985-му. Чому вони перервалися? Чи, може, десь був іще один журнал, якого я поки не знайшов? Чи Ейб вийшов із гри в 1985-му? Чи щось іще сталося?

Після години такого читання я вже мав кілька нових відповідей і ще більше нових запитань. І найпершим із них було: чи хтось десь іще робив таку роботу? Чи могла й досі десь бути ще якась група мисливців на порожняків, котра боролася з монстрами та рятувала дивних? Якщо це так, то я б дуже хотів її знайти. Я хотів би стати її частиною та використовувати свій дар для продовження справи мого діда тут, у Америці. Урешті-решт, можливо, цього він і хотів! Так, він ховав свої секрети від мене під замóк, але ж ключем до того замка він зробив ім’я, яким мене називав. Просто він надто рано помер, не встигнувши мені розповісти всього.

Отже, насамперед, щоб отримати відповіді на свої запитання, я мав би знайти єдину людину у світі, яка, імовірно, знала всі секрети Ейба.

Я мав би знайти Ейча.

Розділ четвертий

В очікуванні пані Сапсан ми тинялися по всьому периметру заднього двору. Була сьома дванадцять, і небо вже майже повністю почорніло. Я все поглядав на садовий сарайчик, на цю занедбану хатинку, ґратчасту дерев’яну конструкцію, яка стояла впритул до олеандрового живоплоту. Садову фазу свого життя моя мати пройшла кілька років тому, тож зараз цей сарайчик був просто притулком для бур’янів і павуків.

І от, рівно о сьомій п’ятнадцять, у повітрі пролунав електростатичний розряд, котрий ми одразу відчули на собі — він змусив Горація «ухнути», а довге волосся Клер піднялося й стало дибки, — а потім сарайчик засвітився зсередини. Це був короткий яскравий спалах, і сотні отворів у ґратчастих стінах, перш ніж почорніти знову, на мить стали білими. А потім ізсередини ми почули голос пані Сапсан.

— А ось і ми! — і, широко ступаючи, вона вийшла на траву. — А-ах! — вигукнула вона, вдихнувши на повні груди. — Як же подобається мені така година! — Вона глянула на всіх нас: — Вибачте, я спізнилася.

— Менш ніж на тридцять секунд, — сказав Горацій.

— Пане Портман, ви дещо збентежені.

— Я не дуже догнав, що тут сталося, — відповів я. — І де ви були. І… як?

— Це, — вона показала на сарайчик, — часова петля.

Я перевів погляд із неї на сарай:

— У моєму дворі була петля?

— Не була, а є. Я створила її сьогодні по обіді.

— Це ж кишенькова петля, — озвався Мілард. — Пані Сапсан, це пречудово! Я не думав, що Рада схвалює створення нових таких.

— Тільки цієї і тільки сьогодні, —