Читати книгу - "Східно-Західна вулиця. Повернення до Львова"

Договір про меншини 1919 року.{149} У вересні 1935 року в Німеччині прийняли Нюрнберзькі закони з метою захистити чистоту арійської раси. Шлюб і статеві стосунки між євреями і німцями було заборонено.{150} Євреїв позбавили громадянства і більшості прав, їм було заборонено працювати юристами, лікарями і журналістами. Це дуже відрізнялося від Кріклвуда на північній околиці Лондона, де мешкав Лаутерпахт.

Рахиль, Лаутерпахт і Елі, провулок Волм, 1933 р.

У 1935 році батьки Лаутерпахта, Арон і Дебора, відвідали Лондон. Вони розповіли, що життя у Львові стало складнішим, ніж будь-коли, розвалювалася економіка і посилювалася дискримінація. Родина переїхала з Театральної на вулицю Третього травня, коли у травні разом зі смертю маршала Пілсудського закінчився період відносної стабільності. На відміну від Львова, життя у провулку Волм було комфортним. Лаутерпахт був на підйомі, у LSE його підвищили до лектора правових дисциплін, його репутація серед науковців зростала. У 1933 році він видав свою другу книгу — «Функції права у міжнародній спільноті»{151}. Вона здобула широке визнання, і Лаутерпахт вважав її найважливішою зі своїх праць, де він порушив тему окремої особи в міжнародному праві. Він був ініціатором створення новаторського зібрання міжнародних справ із різних національних і міжнародних судів — «Щорічний вісник судових рішень публічного міжнародного права» (Annual Digest and Reports of Public International Law Cases), який нині має назву «Вісник міжнародного права» (International Law Reports). Лаутерпахт також завершив роботу над новою редакцією другого тому «Міжнародного права» Оппенгайма, яким користувалися міністри закордонних справ із різних країн. Він був присвячений законам воєнного часу, де центральне місце відведено захистові цивільних. «Добробут окремої особи є основним завданням усього права»{152}, — написав Лаутерпахт у передмові до цього видання. Ці слова були пророчими, це був радикальний погляд усе впливовішої фігури в галузі права.

Лаутерпахт не залишав поза увагою великі проблеми того часу. Він написав статтю під назвою «Переслідування євреїв у Німеччині»{153}, закликавши Лігу Націй до активних дій, аби запобігти дискримінації на підставі расового чи релігійного походження. Якщо читати цю статтю нині, вона може здаватися обережною, як для Лаутерпахта, який був прагматиком і знав, що міжнародне право у тогочасному вигляді дозволяло Німеччині переслідувати будь-кого, хто не вважався арійцем. Все ж він вірив, що таке переслідування завдає шкоди міжнародним стосункам і має бути заборонене «публічним світовим законодавством». Він сподівався, що Іспанія, Ірландія або Норвегія зреагують на цю проблему з огляду на політичну мораль. Вони цього не зробили, і стаття не дала жодного помітного результату.

У Лаутерпахта були свої критики. Коли євреї масово тікали з Німеччини, офіційний представник Ліги Націй, відповідальний за біженців, Джеймс Макдональд, подав у відставку на знак протесту проти урядової бездіяльності. Для підготовки рішучого листа{154} він звернувся за допомогою до Оскара Яновскі, історика з коледжу Міського університету Нью-Йорка, який вирушив до Лондона, аби заручитися підтримкою Лаутерпахта. Їхня зустріч була невдалою. Яновскі писав про Лаутерпахта, що, можливо, він є «блискучим молодим чоловіком у розквіті», але він «зарозумілий», надто багато уваги надає значенню своєї персони, «повчає, наче суддя», коли йому потрібно було б більше уваги приділити справі. Лаутерпахт відмовився працювати з одним із випускників Яновскі, викликавши цим проти себе цілу тираду про пихатість, зарозумілість, відсутність моральних авторитетів і шляхетності духу. «Типовий чорноротий представник галицьких євреїв», — писав про нього Яновскі.

Лаутерпахт усюди затято відстоює свої погляди і відкидає погляди інших. «Невгамовний і нетерплячий», під час зустрічей він «продемонстрував поведінку, не притаманну джентльменові», ставився зверхньо, нестримано, якщо щось йшло не його шляхом. Відчуваючи, що він трохи перегнув, Лаутерпахт надіслав Яновскі невдоволеного листа з вибаченнями. «Мені подобається спостерігати, як мою роботу розривають на шматки, коли я віддаю її на поталу критиці{155}, — написав він. — Мабуть, я роблю помилку, думаючи, що інші можуть поділяти ці погляди».

Попри тиск, Лаутерпахт відкинув заклики підтримати розгляд ставлення німців до євреїв у міжнародному суді Гааги[15]. Це була «неадекватна, нездійсненна і дуже небезпечна» ідея. З ним було нелегко, оскільки він визнавав, що міжнародне законодавство є обмеженим, має прогалини, які дозволяють державну дискримінацію і застосування таких заходів, як Нюрнберзькі расові закони.

У 1933 році він отримав кваліфікацію судового адвоката. Один з перших судових запитів був від Хайле Селассіє, який хотів отримати оцінку анексії Італією Ефіопії. У листопаді 1936 року надійшов ще один запит, від видатного швейцарського академіка, з проханням надати юридичну оцінку захисту євреїв Верхньої Сілезії. Якщо вони не можуть отримати дипломатичного захисту, чи можуть вони принаймні просто покинути Німеччину зі своїм майном? Лаутерпахт відмовився надати правові висновки, які мали на меті вплинути на британський уряд: цілей, яких добивався швейцарський вчений, було просто неможливо досягнути.{156}

На тлі мороку світової політики Лаутерпахт намагався переконати своїх батьків перебратися на постійне проживання до Англії. Польща тоді вже денонсувала Договір про меншини 1919 року, тож євреї та представники інших меншин міста Львув були позбавлені міжнародного юридичного захисту. Втім Арон і Дебора вирішили залишитися у Львові, який був їхнім рідним домом.

36

Одного погожого осіннього дня я сидів з Лаутерпахтовим сином Елі у його повному книжок домашньому кабінеті у Кембриджі і дивився на яблуні в саду. Елі згадував свій провулок Волм, трамваї і як тато щодня відводив його у дитячий садок, «по дорозі до LSE».

Він згадував, що його тато був «з головою занурений» у роботу і проводив майже весь час у своєму кабінеті, «тихій кімнаті» у задній частині будинку. Увечері він «надто завзято» вкладав свого сина спати, але між ними була близькість, «люблячі» чи навіть «інтелектуальні» взаємини з більш світлими моментами. Елі згадував, як його батьки танцювали у вітальні під звуки «Кармен» Бізе, прогулянки у місцевому парку, час для латини — відмінювання дієслів і вивчення відмінків. «Він змушував мене вивчати їх напам'ять, і робив це дуже наполегливо».

А як щодо родини у Польщі? Елі не дуже розумів цих стосунків. «Дідусь і бабуся двічі приїздили до нас в гості», але він запам'ятав лише їхній візит 1935 року, коли