Читати книгу - "Східно-Західна вулиця. Повернення до Львова"

Літо 1928 року було насиченим. Були поїздки до Варшави на конференцію Асоціації міжнародного права, тепер як представника Британії. Звідти Лаутерпахт їздив до Львова провідати родину. Його брат Давид, студент-правник, мав дружину Нінсю і маленьку дочку Еріку. Його сестра Сабіна була одружена з Марселем Гелбардом (їхня єдина дитина, дівчинка на ім’я Інка, народилася через два роки — 1930 року). Під час тієї подорожі він зустрічався зі старими приятелями і дивував нових знайомих своїм вільним володінням польською, першою мовою дитинства у Жовкві і Лемберзі. Один поважний польський суддя поцікавився, яким чином він говорить «такою доброю польською», на що Лаутерпахт різко відповів: «Завдяки вашому numerus clausus[14]» (натякаючи на правила, які не дозволили йому продовжити навчання у Львові).

Тоді Лаутерпахт здобув свій третій докторський ступінь — під керівництвом Макнейра. Його наукова робота називалася «Приватно-правові джерела і аналогії міжнародного права»{140}. Можливо, назва не надто вдала, але ця праця мала вкрай важливе значення. Вона досліджувала вплив національних правил на розвиток міжнародного права, шукаючи паралелі між двома системами і сподіваючись таким чином заповнити прогалини у міжнародних правилах. Він і далі перебував під впливом Кельзенової ідеї перегляду конституції і, мабуть, під впливом ідей Зиґмунда Фройда, які проливали світло на важливість індивідуума і його відносин із соціальними групами. Лаутерпахт продовжив роботу над цією проблемою, зосереджуючи свою увагу з-поміж багатьох питань на одному.

Одним із каталізаторів його роботи було створення першого міжнародного суду, в результаті укладення між державами Версальського договору. Розташована у Гаазі, Постійна палата міжнародного правосуддя відчинила свої двері 1922 року, прагнучи врегульовувати суперечки між державами. Серед джерел міжнародного права, які нею застосовувалися — головно договори і норми звичаєвого права — були «загальні принципи права, визнані цивілізованими націями». Вони містилися у національних правових системах, так що норми міжнародного права могли б спиратися на найбільш ефективно запроваджені норми національного законодавства. Лаутерпахт визнавав, що цей зв'язок між національним і міжнародним законодавством давав «революційні» можливості розвитку правил, які могли б накласти більше обмежень на нібито «вічні і невіддільні» повноваження держави.

Прагматичний та інстинктивний, завдяки власному життєвому досвіду і вивченню права у Лемберзі, Лаутерпахт вірив у можливість стримувати надмірні повноваження держави. Цього можна досягнути не сподіваннями письменників чи пацифістів, а шляхом втілення ідей, чітких і ґрунтовних, здійснюючи справедливість і сприяючи «міжнародному прогресові»{141}. З цією метою він хотів, аби міжнародне законодавство було менш замкнутим і добірним і більш відкритим для «впливу ззовні». Його наукову працю — про застосування загальних принципів національного законодавства для посилення міжнародних зобов'язань — було опубліковано у травні 1927 року, і вона здобула широке схвалення вчених кіл. Нині, майже століття по тому, і надалі цінується фундаментальне значення цієї роботи.

Книжка принесла Лаутерпахтові ширше визнання і, у вересні 1928 року, посаду молодшого викладача права у LSE. Макнейр вважав, що його учневі пощастило з вибором країни. «Я не думаю, що поза межами спорту і фондової біржі хтось дуже переймається почуттями окремих іноземців», — пояснював він, мабуть, виявляючи оптимізм, попри те, що тоді у парламенті і пресі були «сильні антиіноземні настрої». «На щастя для нас, — вважав Макнейр, — Лаутерпахт обрав для життя Британію»{142}. Однак Макнейр кпив з його континентальних претензій. «Для чого вживати слово “норми”, — питав він, — надто “зарозуміле” для британського обивателя?» Практичний Макнейр заохочував Лаутерпахта до роботи судовим адвокатом і радив пристосуватися до юридичного життя Лондона, аби охопити і цей фронт. Цього було досягнуто, але лише до певної межі (1954 року проти Лаутерпахта як кандидата на посаду судді Міжнародного суду ООН від Британії безуспішно, як це згодом виявилося, виступив генеральний прокурор, член парламенту, сер Лайонел Гілд, на підставі того, що «представник» Британії у Гаазі має «бути і сприйматися як бездоганний британець, а Лаутерпахт не може тут зарадити тому, що він не задовольняє цього критерію ні за місцем народження, ні за ім’ям, ні за освітою»{143}).

Макнейр змалював свого протеже як людину з «темпераментом, позбавленим жодного сліду політичного агітатора», але з «пристрасним прагненням справедливості»{144} і «полегшення страждань». Макнейр вважав, що події, які йому довелося пережити у Лембергу і Відні з 1914 по 1922 роки, підштовхнули його до захисту прав людини як до справи «життєво необхідної». Окремі особи повинні «володіти міжнародними правами». Тоді це була інноваційна і революційна ідея, і у багатьох колах залишається такою досі.

Якщо Лаутерпахт і сумував за Львовом, то радше через те, що там залишилася родина, за яку дуже хвилювався, але не за містом. Навряд чи йому було легше від маминих листів, яка писала, що «справи зараз вдома не найкращі»{145} через економічні проблеми. У 1928 році вона вперше приїхала до них у Лондон, аби побачити свого онука Елігу, який народився того року. Її син радо зустрів, але насварив за прояв індивідуальності, розкритикував за «нафарбовані нігті»{146} і змусив змити з них лак.

Він також опирався маминому впливу на Рахиль, яка зробила собі модну зачіску — «каре з чубком», як у Луїзи Брукс. «Розлючений», коли вперше побачив новий стиль дружини, Лаутерпахт наполіг, щоб вона, як і досі, зав’язувала волосся вузликом, викликавши цим великий скандал з дружиною і погрози Рахиль його покинути: «Я можу і повинна мати незіпсоване особисте життя, без твоїх знущань»{147}. Зрештою, Рахиль поступилася: вузлик був на місці, коли я зустрів її більш як п’ятдесят років по тому.

Індивідуальні права для деяких, але не для матері і дружини.

35

Через п’ять років, у січні 1933 року, Гітлер прийшов до влади. Це викликало глибоке занепокоєння Лаутерпахта. Він постійно читав «Таймс» і, мабуть, прочитав опубліковані там чималі уривки з «Майн Кампф», де описувалося життя Гітлера у Відні і його спостереження, що єврейська культура була для міста «духовною пошестю, гіршою за епідемію Чорної смерті». В одному з уривків, де йшлося про Гітлерові погляди на євреїв і марксизм, він відкрито заперечував «цінність індивіда серед людей», наголошуючи на важливому значенні «нації і раси» і доленосній ролі релігії. «Борючись проти євреїв, я роблю роботу Господа», — писав Гітлер.{148}

Націонал-соціалісти були на підйомі, і це вже мало серйозні наслідки для Львова і Жовкви. Польща підписала з Німеччиною договір про ненапад і відкинула