Читати книгу - "Страх мудреця, Патрік Ротфусс"

Я зняв черевики та шкарпетки. Денна скинула взуття й підв’язала спідниці, а тоді побігла до середини струмка, доки вода не опинилася вище її колін.

— Ти знаєш таємницю каменів? — запитала Денна, сягнувши у воду. Поділ її сукні занурився у струмок, але це її, схоже, не турбувало.

— Що то за таємниця?

Вона підняла з дна струмка гладенький темний камінець і простягнула мені.

— Підійди й поглянь.

Я закінчив закасувати холоші й подався у воду. Денна продемонструвала мокрющий камінь.

— Якщо потримати його в руці й послухати… — вона так і зробила, заплющивши очі. Одну довгу мить простояла нерухомо, звівши обличчя вгору, наче квітка.

Мене тягнуло її поцілувати, але я цьому опирався.

Урешті вона розплющила темні очі. Вони мені всміхалися.

— Якщо прислухатися досить добре, він розкаже історію.

— Яку історію він розказав тобі? — запитав я.

— Був собі хлопчина, який прийшов до води, — почала Денна. — А це історія про дівчину, яка прийшла до води разом із хлопцем. Вони розмовляли, а хлопець кидався камінням так, ніби відганяв його від себе. Дівчина каміння не мала, тож хлопчина дав їй трохи свого. Потім вона віддала хлопцеві себе, а він кинув її, наче камінь, не дбаючи про те, що вона може відчути при падінні.

Я затих на мить, не знаючи напевне, чи закінчила вона.

— Отже, це сумний камінь?

Вона поцілувала камінець і впустила його, а тоді подивилась, як він осідає на пісок.

— Ні, не сумний. Але одного разу його кинули. Він знає, як воно — рухатися. Йому важко залишатися таким, якими є більшість каменів. Часом він пристає на пропозицію води й пересувається, — вона підвела погляд на мене й безневинно всміхнулася. — Рухаючись, він думає про хлопця.

Я не знав, як сприймати цю історію, тому спробував змінити тему.

— Як ти навчилася слухати камені?

— Дивовижно, що можна почути, якщо тільки виділити час на слухання, — вона показала жестом на завалене камінням дно струмка. — Спробуй. Ніколи не знаєш, що можна почути.

Не знаючи напевне, в яку гру Денна грала, я роззирнувся в пошуках каменя, а тоді закасав рукав сорочки й сягнув у воду.

— Послухай, — серйозно підказала вона.

Завдяки Елодіновій науці я був вельми терпимий до абсурдного. Я підніс камінець до вуха й заплющив очі. Замислився, чи не вдати, ніби я чую історію.

А тоді опинився у воді, змок як хлющ і заплювався. Я плювався й силкувався зіп’ятися на ноги, тимчасом як Денна сміяла­ся так сильно, що зігнулася навпіл, ледве тримаючись на ногах.

Я наблизився до неї, та вона відскочила з тоненьким зойком, після якого розсміялася ще сильніше. Тож я втримався від гонитви й демонстративно стер воду з обличчя та рук.

— Так легко здаєшся? — подражнилася вона. — Так рап­тово згас?

Я опустив руку у воду.

— Сподівався знову знайти свій камінь, — відповів, удаючи, ніби шукаю його.

Денна засміялася, хитаючи головою.

— Мене так просто не приманити.

— Серйозно, — відповів я. — Я хотів почути кінець його історії.

— Яка там була історія? — глузливо запитала вона, не наближаючись ані на крок.

— Історія про дівчину, яка знущалася з могутнього арканіста, — сказав я. — Вона кепкувала й насміхалася з нього. Сміялася з нього з відвертим презирством. Він злапав у струмку її, та віршем заспокоїв страх. Вона ж не береглася з ним і залишилась у сльозах.

Я всміхнувся їй і витягнув руку з води.

Щойно Денна повернулася, її вдарило хвилею. Вона була Денні лише по пояс, але цього було достатньо, щоб позбавити її рівноваги. Вона пішла під воду у вихорі із сукні, волосся й бульбашок.

Її принесло течією до мене, і я, сміючись, допоміг їй під­вестися.

Денна виринула на поверхню в такому вигляді, ніби три дні як потонула.

— Як негарно! — обурено заплювалася вона. — Негарно!

— Не згоден, — відповів я. — Ти найгарніша водна діва, яку я сподіваюся сьогодні побачити.

Вона плюснула на мене водою.

— Лести скільки заманеться, та Бог свідок. Ти змахлював. Я вдалася до чесних хитрощів.

Тут вона спробувала затягнути мене під воду, проте я був до цього готовий. Ми поборюкалися, доки не відчули, що приємно засапалися. Лише тоді до мене дійшло, яка вона близька до мене. Яка прекрасна. Як мало нас, схоже, розділяє мокрий одяг.

Денна, вочевидь, усвідомила це тоді ж, і ми трохи віддалились одне від одного, неначе раптом засоромившись. Заворушився вітер, нагадуючи нам, які ми мокрі. Денна безтурботно поскакала до берега й, не вагаючись ані секунди, зняла із себе сукню й закинула її на сірокамінь сушитися. Під сукнею на ній була біла сорочка, що прилипла до її тіла, коли Денна повернулася у воду. Ідучи повз мене, Денна грайливо мене штовхнула, а тоді виповзла на гладеньку чорну брилу, що лежала напівзанурена ближче до середини струмка.

Це був ідеальний камінь для загоряння, гладенький базальт, темний, як Деннині очі. Білизна` її шкіри й надміру відвертої сорочки різко контрастували з ним, такі яскраві, що на них важко було дивитися. Вона лягла на спину й розкинула волосся, щоб обсохло. Його мокрість виділилася на тлі каменя візерунком, у якому читалось ім’я вітру. Денна заплю­щила очі й підставила лице сонцю. Вона була така вродлива, так бездоганно розслабилася, що до неї не дорівнялася б сама Фелуріян.

Я теж попрямував до берега і зняв із себе промоклі сорочку й жилет. Довелося задовольнитися мокрими штанами, позаяк я не мав жодної іншої одежини.

— Що тобі каже цей камінь? — запитав я, щоб заповнити ­тишу, розклавши свою сорочку на сірокамені поряд із ­сукнею Денни.

Денна провела однією рукою по гладенькій поверхні каменя й заговорила, не розплющуючи очей:

— Цей каже мені, як воно — жити у воді, але не бути рибою, — вона потягнулася, мов кішка. — Будь ласка, принеси сюди кошик.

Я взяв його і побрів до Денни, рухаючись поволі, щоб не бризкатися. Вона лежала бездоганна та спокійна, неначе заснула. Однак її вуста у мене на очах вигнулися в усмішці.

— Ти тихий, — зауважила Денна. — Але я за запахом розумію, що ти стоїш поряд.

— Сподіваюся, він не поганий.

Вона злегка мотнула головою, так і не розплющивши очей.

— Ти пахнеш засушеними квітами. Чудними прянощами, які тліють і от-от запалають.

— А ще я, гадаю, пахну річковою водою.

Вона потягнулася знов і невимушено всміхнулася, демонструючи бездоганну білизнý зубів, бездоганну рожевість губ. Трохи змінила положення на камені. Можна було подумати, ніби вона звільняє місце для мене. Можна було подумати. Я замислився, чи не приєднатися до неї. Каменя було достатньо для двох людей, готових лежати поряд…

— Так, — сказала Денна.

— Що — «так»? — запитав я.

— Це відповідь на твоє запитання, — пояснила вона й нахилила обличчя в мій бік, так і не розплющивши очей. — Зараз ти поставиш мені запитання, — трохи посунулася на камені. — Відповідь на нього — «так».