Читати книгу - "Страх мудреця, Патрік Ротфусс"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Деннине личко стало сумним, і вона зітхнула.
— Колись я сподівалася, що з віком вони махатимуть рукою на книгу. А натомість довідалася, що вони просто перегортають сторінку. — Вона підняла долоню, виставляючи двійко перснів. — Тепер замість руж вони дають злото, щоб дух свій витягнуть з болота.
— Принаймні чоловіки, які тобі докучають, мають гроші, — спробував я її втішити.
— Кому потрібні докучливі чоловіки? — зауважила Денна. — Байдуже, чесно вони збагатилися чи ні.
Я заспокійливо поклав долоню їй на руку.
— Я раджу цим горе-мисливцям простити: як бачать вони, що тебе не зловити, то хочеться їм тебе підкупити.
Денна захоплено поаплодувала.
— Благання про милосердя до ворогів!
— Я просто звертаю увагу на те, що ти сама не від того, щоб дарувати подарунки, — відповів я. — І знаю це сам.
Її очі посуворішали, і вона захитала головою.
— Є велика різниця між подарунком, піднесеним просто так, і подарунком, який має прив’язати тебе до чоловіка.
— У цьому є частка правди, — визнав я. — Із золота зробити ланцюг так само легко, як із заліза. Та все ж важко поставити чоловікові на карб бажання тебе прикрасити.
— Так, важко, — відповіла вона з усмішкою, що одночасно була іронічною та стомленою. — І часто-густо вони без прикрас висловлюють доволі неґречні пропозиції, — вона поглянула на мене. — А що ти? Ти хотів би, щоб я була прикрашена чи ходила без прикрас?
— Я над цим замислювався, — промовив я з потаємною усмішкою, знаючи, що надійно сховав її перстень у своїй кімнаті в Анкера. Я демонстративно оглянув Денну. — І те, й те має свої переваги, але золото не для тебе. Ти надто яскрава, щоб тебе полірувати.
Денна взяла мене за передпліччя та стиснула його, обдарувавши мене люблячою усмішкою.
— Ох, мій Квоуте. Я за тобою скучила. Одна з двох причин, чому я повернулася до цього куточка світу, — це надія знайти тебе, — вона підвелася та простягнула мені руку. — Ну ж бо, забери мене від усього цього.
Розділ сто сорок восьмий. Історії каменів
Під час тривалої поїздки назад до Імрі ми з Денною говорили про сотню різних дрібниць. Вона розказувала мені про міста, які бачила: Тінуе, Вартерет, Анденіван. Я розповів їй про Адемре й показав кілька слів жестової мови.
Вона подражнила мене через те, як зростала моя слава, а я розповів їй правду, що ховається за історіями. Розповів, як зійшли нанівець стосунки з мейром, і вона належно розлютилася за мене.
Але багато чого ми не обговорювали. Ніхто з нас не згадував, як ми розстались у Северені. Я не знав, чи пішла вона сердита після нашої суперечки, чи, може, думала, ніби я її покинув. Будь-яке запитання здавалося небезпечним. Така дискусія в найкращому разі була б незручною. А в найгіршому заново розпалила б нашу попередню суперечку, чого я відчайдушно прагнув уникнути.
Денна мала із собою арфу, а також велику дорожню скриню. Її пісня, як я здогадувався, була завершена, і Денна, найпевніше, її виконувала. Мене бентежило те, що вона гратиме пісню в Імрі, де безліч співців і менестрелів почують її й рознесуть по всьому світу.
Попри це я не сказав нічого. Знав, що ця розмова буде важка, і мусив ретельно обирати для неї час.
Також я не згадував про Денниного покровителя, хоча те, що сказало Ктей, не йшло мені з голови. Я нескінченно про це думав. Снив про це.
Ще однією темою, якої ми не обговорювали, була Фелуріян. Хай скільки Денна жартувала про те, що я рятував бандитів і убивав незайманих дівчат, вона жодного разу не згадала про Фелуріян. Найпевніше, вона чула пісню, яку я написав, оскільки та була незмірно популярніша за інші історії, які Денна, судячи з усього, дуже добре знала. Однак вона ніколи про це не говорила, а я був не такий дурний, щоб заговорити про це самотужки.
Тож дорогою багато чого залишалося несказаним. Поки дорога все підскакувала під колесами екіпажу, в повітрі між нами зростало напруження. У нашій розмові траплялися прогалини й перерви, тиша, що занадто розтягувалася, тиша, що була коротка, та водночас страхітливо глибока.
Застрягши посеред однієї з цих тиш, ми таки прибули до Імрі. Я висадив Денну біля «Голови кабана», де вона планувала оселитися. Допоміг їй занести скриню нагору, але там тиша була навіть глибша. Тож я квапливо обігнув цю тишу, лагідно попрощався з нею та й утік, навіть не поцілувавши їй руки.
***
Тієї ночі я думав про десять тисяч речей, які міг би їй сказати. Лежав без сну, витріщившись на стелю, і не міг заснути до глибокої, пізньої ночі.
Прокинувся я рано, почуваючись стривоженим і збентеженим. Поснідав із Сіммоном і Фелою, а відтак подався на просунуту симпатію, на якій Фентон спритно виграв у мене три дуелі поспіль і вперше, відколи я повернувся до Університету, потрапив на перше місце.
Не маючи інших занять, я скупався та витратив не одну довгу хвилину на порпання в одязі, а тоді нарешті зупинився на простій сорочці й зеленому жилеті, який, за словами Фели, підкреслював зелень моїх очей. Я зробив зі свого шейда коротеньку накидку, а тоді вирішив не йти в ній. Не хотів, щоб Денна думала про Фелуріян, коли я до неї завітаю.
Наостанок я сховав Деннин перстень у кишені жилета й подався через річку до Імрі.
Опинившись біля «Голови кабана», я навіть не встиг торкнутися ручки дверей: Денна відчинила їх і вийшла на вулицю, вручивши мені кошик для пікніка.
Я був неабияк здивований.
— Звідки ти знала?..
Вона була вбрана у блідо-блакитну сукню, що підкреслювала її красу, і привабливо всміхнулася, взявши мене попід руку.
— Жіноча інтуїція.
— А… — вимовив я, намагаючись зобразити голосом мудрість. Близькість Денни мало не завдавала болю. Тепло її руки на моєму передпліччі, її запах, схожий на зелене листя й повітря перед літньою бурею. — Може, ти ще й знаєш, куди ми прямуємо?
— Знаю лише, що ти мене туди відведеш, — говорячи, вона повернулася в мій бік, і я відчув її дихання на своїй шиї збоку. — З радістю довіряюся тобі.
Я повернувся до Денни, думаючи вимовити один із тих дотепів, до яких додумався за попередню ніч. Але коли я зустрівся з нею поглядом, мені начисто відібрало мову. Я загубився в зачудуванні, навіть не знаю, як надовго. Одну довгу мить я цілковито належав їй…
Денна засміялася й вирвала мене зі мрій, які затягнулися чи то на секунду, чи то на хвилину. Ми вибралися з міста, розмовляючи так невимушено, ніби між нами ніколи не було нічого, крім сонячного світла й весняного повітря.
Я відвів її до місця, яке знайшов тієї ж весни, маленької долини, прикритої спинами дерев. Повз сірокамінь, який лежав на землі боком, звивався струмок, а на полі яскравих маргариток, які тягнули личка до неба, сяяло сонце.
Коли ми подолали гребінь, Денна аж подих затамувала, уздрівши килим із маргариток, який відкрився перед нею.
— Я довго чекав на можливість показати цим квітам, яка ти гарна, — сказав я.
Це принесло мені
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Страх мудреця, Патрік Ротфусс», після закриття браузера.
