Читати книгу - "Спомини"

Рос. “обыск” — обшук.

Інтинський виправно-трудовий табір (Інталаг) — табір в системі ГУЛАГу, розташований біля селища Інта в Комі АРСР. Виділений із складу Воркутинського табору з метою розробки та експлуатації Інтинського вугільного родовища, будівництва Інтинської електростанції та організації допоміжних сільськогосподарських робіт. В’язні працювали в копальні вугілля, а також будували залізничну лінію Котлас — Воркута. Кількість в’язнів у 1943 р. становила 6,5 тисяч, у 1945 — 9,2 тисяч, а в 1948 — 18,6 тисяч чоловік. У 1948 р. табір був розформований і всі табірні підрозділи перейшли у відання Мінерального табору (Мінлаг). Збудоване в’язнями ГУЛАГу шахтарське поселення Інта з часом розрослося і в 1954 р. отримало статус міста. Докладніше див.: Н. А. Морозов, М. Б. Рогачев. ГУЛАГ в Коми АССР (20-50-е годы) // Отечественная история 2 (1995) 182–187.

Тут Сліпий має на увазі визначного релігійного і громадського діяча Мстислава (Скрипника), небожа Симона Петлюри. Мстислав (уроджений Степан Скрипник, 1898–1993) — родом з Полтави, закінчив Полтавську гімназію, в роки Першої світової війни навчався в козацькій офіцерській школі в Оренбурзі. У 1917–1921 pp. брав участь в українських визвольних змаганнях, а пізніше перебував у таборі для інтернованих у Каліші (Польща). У міжвоєнний період працював у кооперативних установах Галичини та Волині, був послом до польського сейму (з 1930), заступником бургомістра Рівного. У 1940 р. обраний заступником голови Холмської єпархіяльної ради. У травні 1942 р. в Андріївській церкві висвячений на єпископа Переяславського. Після хіротонії виїхав на Лівобережжя, відвідав українські парафії в Полтаві, брав участь у масових хрещеннях народу, висвятах священиків, виданні богослужбової літератури, допоміг у організації Полтавського єпархіяльного управління УАПЦ. У жовтні 1942 р. брав участь у підготовці об’єднавчого собору Автономної й Автокефальної Православних Церков, але був заарештований німецькими властями, вивезений до Житомира, потім до Чернігова, перед Різдвом — до Прилук і врешті до Києва. В березні 1943 р. звільнений під умовою, що не правитиме богослужень і не братиме участи в політичних акціях. У 1944 р. виїхав з України: спочатку жив у Варшаві, згодом — у Словаччині, пізніше — в Німеччині, де очолював єпархії в Гессені та Вюртемберзі. У 1947 р. виїхав до Канади і був обраний головою Української Греко-Православної Церкви як єпископ Вінніпезький і всієї Канади. У 1949 р. переїхав до США, приєднався до УПЦ в Америці єп. Богдана (Шпильки) (юрисдикція Константинопольського патріярхату). Став працювати задля об’єднання УПЦ в Америці з канонічно невизнаною УПЦ у США архиєпископа Івана (Теодоровича) (висвячений в УАПЦ, тобто т. зв. липківцями, Теодорович у 1949 р. прийняв повторне, канонічне єпископське свячення). Після об’єднавчого собору в жовтні 1950 р. став заступником Івана (Теодоровича) як митрополита УПЦ в США, а по його смерті в 1971 р. — митрополитом УПЦ у США. В серпні 1968 р. Йосиф Сліпий відвідав його в Баунд-Бруку. Наприкінці 1980-х років підтримав рух за відновлення УАПЦ в Україні, у 1990 р. відвідав Україну і був обраний першим патріярхом УАПЦ. У 1992 р. на об’єднавчому соборі УПЦ митрополита Філарета і УАПЦ був обраний патріярхом УПЦ КП, але відхилив цей вибір. Помер 11 червня 1993 р. в Канаді у м. Грімзбі. Про нього див.: А. Смирнов. Мстислав (Скрипник): громадсько-політичний і церковний діяч. 1930–1944. Київ 2008.

Василь Липківський (1864–1937) — український церковний діяч, проповідник, педагог, публіцист, письменник і перекладач богослужбової та релігійної літератури, митрополит Київський та всієї України УАПЦ (1921–1937), один з провідників руху за автокефалію УПЦ. У 1921 р. на Всеукраїнському церковному соборі, на якому була створена УАПЦ, обраний її першим митрополитом. У 1927 р. Другий Всеукраїнський церковний собор під тиском ДПУ усунув Липківського з митрополичого престолу. 22 жовтня 1937 р. він був заарештований, 20 листопада засуджений до страти трійкою при Київському управлінні НКВС і 27 листопада розстріляний. УАПЦ вшановує митрополита як святого. Про нього див.: В. Пащенко, М. Рибачук. Першоієрарх нової української церкви митрополит Василь Липківський // Український історичний журнал 2–3 (1993) 48–57; Арсен Зінченко. Визволитися вірою: Життя і діяння митрополита Василя Липківського. Київ 1997.

Кип’ятилка (або кубова кімната) — приміщення, в якому встановлено куб для окропу. Кип’ятилка була в кожній житловій зоні табору. У середньому табірне відділення використовувало на добу кілька тисяч літрів окропу, по який днювальні бараків приходили кілька разів на день. Кип’ятилка працювала цілодобово й часом служила свого роду клубом для в’язнів.

Дубравлаг (Дубравне табірне управління) — комплекс таборів у Зубово-Полянському і Теньгушевському районах Мордовської АРСР, створений наказом 28 лютого 1948 р. на основі Темниковського виправно-трудового табору (Темлаг існував в системі ГУЛАГу з 25 травня 1931 р.) та дитячої колонії. У березні 1953 р. тут утримувалося 14 225 в’язнів. Після смерти Сталіна Дубравлаг, що тепер називався “Заклад ЖХ-385”, став одним з небагатьох місць у СРСР (а в 1961–1972 — єдиним), де відбували покарання політв’язні, засуджені за “особливо небезпечні державні злочини” (за статтями 64–72 КК РРФСР, аналогами яких у КК УРСР були статті 56–64: зрада Батьківщини, антирадянська агітація і пропаганда, участь в антирадянській організації тощо). За даними Прокуратури РРФСР у 1965 р. серед приблизно 10 тисяч ув’язнених у Дубравлагу було 3816 “особливо небезпечних”; у середині 1970-х — близько 500. Українців у Дубравлагу була майже половина контингенту. Більшість в’язнів становили “антирадянщики” — ті, хто на словах чи на письмі критикували радянський режим. Серед політичних в’язнів, засуджених за зраду Батьківщини, були українські повстанці ОУН-УПА та “лісові брати” з Прибалтики (арештовані ще в 1944–1945 pp., вони досиджували в Дубравлагу свої 25- і 15-літні терміни), радянські громадяни, які намагалися виїхати чи втекти з СРСР, особи, засуджені за “військові злочини” (переважно за співпрацю з нацистами під час війни), колишні чекісти, засуджені у 1953–1956 pp. за “справою Бери”, та особи, засуджені за шпигунство на користь іноземних держав. У 1960-1980-х більшість в’язнів “ЖХ-385” становили дисиденти, “самвидавники”, учасники підпільних політичних груп і гуртків, активісти національних рухів, лідери заборонених релігійних громад та інші “інакомислячі” різного спрямування. Цей комплекс таборів діє дотепер. Про Дубравлаг та умови утримання у ньому написано багато споминів політв’язнів. Див., наприклад: Анатолий Марченко. Мои показания. Самиздат 1967; Валентин Мороз.