Читати книгу - "Спомини"

П’єтро Леоні (Pietro Leoni, за радянськими документами: Петро Ангелович Леоні, 1909–1995) — італійський єзуїт і католицький священик-місіонер, родом з Премількуоре (Італія). У 1922 р. вступив до семінарії, а в 1927 — до Товариства Ісуса, навчався в Григоріянському університеті в Римі, у 1934 р. вступив до Руської колегії, у 1939 р. висвячений на священика візантійського обряду, погодився стати католицьким місіонером на теренах СРСР. У 1941 р. прибув у СРСР як капелан італійської Туринської дивізії у складі німецьких військ, працював у військовому госпіталі та на парафії в Дніпропетровську. Навесні 1943 р. повернувся в Італію, демобілізувався і через Румунію дістався до Одеси, де залишився й після повернення радянської влади. 29 квітня 1945 р. заарештований за “антирадянську діяльність” і засуджений на 25 років таборів. Покарання відбував у Дубровлагу, Воркуті та Потьмі, де зустрічався з митрополитом Йосифом Сліпим, єпископами Миколаєм Чарнецьким та Григорієм Лакотою і іншими в’язнями сумління. Завдяки втручанню Ватикану 30 квітня 1955 р. був звільнений і повернувся до Італії. У 1959 р. виїхав до Канади, де душпастирював серед російських емігрантів у Монреалі. Помер у Монреалі 26 червня 1995 р. Залишив спогади про своє перебування в СРСР: Pietro Leoni. Spia del Vaticano. Roma 1959 (російський переклад у вид.: “Шпионы Ватикана…”. О трагическом пути священиков-миссионеров: воспоминания Пьетро Леони, обзор материалов следственних дел. Москва 2012). Про о. Петра Леоні див.: Mara Quadri, Alessandro Rondoni. Pietro Leoni. Roma 1999; Antonio Costa, Enrica Zini. La Fede e il Martirio. Padre Pietro Leoni S.J., un missionario italiano nell’inferno dei Gulag. Rimini 2001.

Хоч Іван Хома й подає це прізвище як “Купчинський”, але тут, без сумніву, йдеться про польського римо-католицького священика Йосифа Кучинського, якого згадує у своїх споминах і П’єтро Леоні, описуючи етап до Печори та свою зустріч у Кірові з єпископами Йосифом Сліпим, Миколаєм Чарнецьким і о. Михайлом Осадцою. Він виразно пише: “У Печорі обом єпископам і старому українському священикові казали висісти; о. Кучинський і я мусили їхати ще два дні” (Pietro Leoni. Spia del Vaticano. Roma 1959, c. 258–259). Очевидно, Йосиф Сліпий просто не пам’ятав точного прізвища цього священика. Він ще раз згадуватиме Й. Кучинського (цим разом вже як “Кульчинського”) у контексті свого другого ув’язнення в Мордовії, де він знову з ним зустрічався. Те, що в обох випадках ідеться про того самого священика-поляка, підтверджують і власні спогади Йосифа Кучинського, де він описує зустріч із Сліпим у таборі для віруючих у Мордовії, коли в 1961 р. митрополит знову повернувся туди після безуспішних переговорів у Києві. У своєму меморіялі до папи Івана XXIII Йосиф Сліпий теж згадує про Йосифа Кучинського як пароха в Києві й цим разом правильно відтворює його прізвище. Йосиф Кучинський (Józef Kuczyński, 1904–1982) закінчив семінарію в Польщі, з 1935 р. навчався в Католицькому інституті в Парижі, де в 1937 р. здобув докторат з канонічного права в Парижі. Після цього служив на Волині (Луцька дієцезія), керував Католицькою Акцією. З початком війни в 1941 р. Кучинський вирушив з місією на радянські території й дійшов до Житомира, але німецька влада змусила його повернутися на свою парафію. З приходом на Волинь радянських військ у 1944 р. знову відкрилася можливість місійної діяльности на теренах радянської України. Йосиф Кучинський розпочав свою місію у Красилові (серпень-грудень 1944), потім був скерований до Києва, де зорганізував місцевих поляків і клопотався про відкриття церкви, врешті дійшов аж до Дніпропетровська і там 8 січня 1945 р. був заарештований. Після слідства, що тривало рік, був засуджений на 10 років ув’язнення за “антирадянську діяльність” та нелегальний перетин кордону. Покарання відбував у таборах Воркути. По дорозі на Воркуту зустрічався з митрополитом Йосифом у пересильній тюрмі в Свердловську та їхав з ним разом цілий тиждень на етапі. Після відбуття покарання душпастирював у 1956–1958 pp. у м. Таїнча в Північному Казахстані. У 1958 р. знову засуджений на 10 років (згодом вирок зменшено до семи). Друге ув’язнення відбував у таборах Іркутської обл. та в Мордовії, де знову зустрівся з митрополитом Йосифом Сліпим. У 1966 р. о. Кучинський повернувся в Україну і до смерти душпастирював на Вінничині у містах Бар та Муровані Курилівці, де й помер 13 березня 1982 р. Кандидат на беатифікацію. Написав цінні спогади про своє життя в таборах і душпастирювання: Józef Kuczyński. Między parafią a łagrem. Paryż 1985, Warszawa 1989. У своїх спогадах о. Кучинський згадує, що тричі зустрічався з Йосифом Сліпим у таборах Іркутської обл. Про Кучинського див.: Grzegorz Konkol, SVD. Ksiądz Józef Kuczyński, więzień Workuty i Syberii. Nysa-Wierzbowiec 2002.

Абезь — селище в Комі РСР, де знаходився один з найбільших у післявоєнному СРСР санітарних таборів. Абезький табір створено в 1932 р. на правому березі р. Уса (притока Печори) біля Полярного кола. До війни спеціялізувався на лісовому та кар’єрному промислі, залізничному та дорожньому будівництві. Після війни сюди відправляли непрацездатних в’язнів, багато з яких знайшли тут смерть. Серед відомих українських в’язнів, які померли в Абезі, були Володимир Ваврик, посол УНР Іван Фещенко-Чопівський, єпископ Григорій Лакота, о. Микола Топорівський, о. Михайло Осадца та інші. Докладніше див.: Інна Федущак, Віктор Федущак. Абезь і Адак — дорога у вічність. Львів 2006.

Франц Ґробауер (Franz Joseph Grobauer, 1915–2010) — австрійський історик. У 1941 р. призваний до німецької армії, згодом прикомандирований до Військово-історичного музею у Відні. Восени 1944 р. був заарештований у Румунії, куди прибув у відрядження в музейних справах, а в грудні того ж року переданий органам безпеки радянської армії, які потрактували його як шпигуна. Зумів утекти, але в лютому 1945 р. був знову схоплений. Перебував у одиничному ув’язненні в Румунії до 1947 p., коли його засудили до 10 років таборів. Шість років відбув у ГУЛАГу. У 1953 р. був звільнений і повернувся до Австрії. В 1963 р. написав короткий спогад про зустріч з митрополитом Йосифом Сліпим у таборі в Інті. Див. газету Neues Österreich, 23.11.1963.