Читати книгу - "Ловець тіні, Донато Каррізі"

— Що ти в дідька робиш?

— Хочу послухати трішки музику.

Пія його майже відразу вимкнула.

— Я хочу чути, якщо хтось наближатиметься до машини.

Поліціянт у цивільному пирхнув:

— Рімонті, годі тобі, розслабся! А то ти схожа на мою дівчину!

— То в тебе є дівчина?

— Звісно, є! — вигукнув той обурено.

Пія відразу й не повірила.

— Зачекай, я тобі зараз покажу.

Карбоні дістав мобільний і показав їй фото на заставці екрана. Там був він сам, на морі, в обіймах з дівчиною.

«Гарненька», — зауважила Пія. І подумала: бідолашна.

— А вона не образиться, коли дізнається, що ти підбиваєш клинці до мене? — підколола колегу.

— Гей, чоловік має поводитися як чоловік! — сказав на свій захист Карбоні. — Якби я не скористався такою нагодою, як оця, який би з мене був чоловік? Навряд чи мою дівчину потішило б мати при собі якогось тюхтія-невдаху.

Пія скрушно похитала головою. Якась безглузда логіка. Та замість того, щоб розвеселитися, раптом згадала Діану Дельґаудіо. Хлопець, з яким вона поїхала на побачення того вечора, коли на них напали в лісі біля Остії, не став на її захист. Навіть гірше: щоб урятуватися, погодився увігнати їй у груди ножа. Який з нього був чоловік: справжній чи тюхтій? А як повівся б Іван на його місці?

А Стефано Карбоні?

Якщо вже казати чесно, то вона тільки про це й думала цілий вечір. Якби отой монстр справді на них напав, колега зміг би її захистити? Чи оцей чоловік, що вже протягом понад двох годин до неї грубо залицявся, пішов би на змову з убивцею?

Поки вона прокручувала в голові оті думки, по рації пролунав голос: «Рімонті, Карбоні, як там у вас, усе гаразд?»

То був колега з оперативного центру. Щогодини вони виходили на зв’язок із розосередженими по околицях патрулями, щоб оцінити обстановку.

Пія вхопила рацію:

— Так точно, у нас тихо.

— Пильнуйте, ніч іще довга.

Поліціянтка натиснула на відбій, помітила, що цифровий годинник на екрані показував на першу. «Звісно, ще довга», — подумала вона. І тієї миті Карбоні поклав їй руку на стегно. Пія зиркнула на нього розлючено й ударила кулаком у передпліччя.

— Ой! — обурено зойкнув той.

Поліціянтка розгнівалася не так через його вчинок, як через те, що їй довелося змінити позу на сидінні. І ось тепер сечовий міхур справді вже не тримав.

Вона вхопила колегу за комір:

— Послухай, я зараз вийду на хвилинку, пошукаю собі дерево.

— Навіщо?

Пія повірити не могла, що той такий тупий. Не відповіла, а лишень продовжила:

— А ти стоятимеш біля машини й не рушиш із місця, поки я не закінчу. Ясно?

Карбоні кивнув.

Пія взяла пістолет, Карбоні теж.

— Не хвилюйся, колего. Я з тобою.

Поліціянтка похитала головою і рушила від автівки. За її спиною почулося безтурботне посвистування, а за ним — дзюркотіння об суху землю. Отже, він теж вирішив випорожнитися.

— Перевага чоловіків у тому, що ми можемо це робити де завгодно і коли завгодно, — голосно патякав він, а закінчивши, знову взявся насвистувати.

А от Пії було нелегко ступати по нерівному ґрунті. Сечовий міхур розпирало, а ота клята мініспідниця уповільнювала рухи. Та ще й бридкий вітер, як чиясь невидима й зухвала рука, штовхав її у спину.

У неї при собі були пістолет і мобільний. Вона намагалася роздивитися, куди йти, підсвічуючи собі дисплеєм телефона. Нарешті побачила дерево й наддала ходу.

Підійшовши до стовбура, роззирнулася. Поклала на землю зброю і мобільний. Потім дещо несміло спустила колготки й труси, задрала спідницю на талію і присіла.

Сидіти наприсядки було незручно, ще й знизу піддувало. Та попри нестерпне бажання мочитися, випорожнитися в неї не виходило. Ніби щось усередині перекрило. «Прошутебе-прошутебе-прошутебе», — умовляла вона сечовий міхур, але той не хотів випорожнятися.

А все через страх.

Вона взяла в руки пістолет, притиснула його до живота. Насвистування Карбоні здалеку розносилося луною навколо і дещо заспокоювало. Однак за кожним поривом вітру стихало. Аж поки раптом взагалі не припинилося.

— Послухай, а ти не міг би ще посвистіти? — попросила вона й відразу пошкодувала, що в неї прозвучало це так жалісно.

— Звісно! — крикнув той і знову засвистів.

Нарешті її сечовий міхур зглянувся над нею і запрацював. Вона аж очі заплющила від задоволення. Гаряча рідина виходила з неї потужним струменем.

Посвистування Карбоні знову припинилося.

«От йолоп!» — вилаялася вона подумки, хоча той через мить знову засвистів.

Вона вже майже закінчила, коли мало не втратила рівновагу від чергового, сильнішого за попередні пориву вітру. Отоді вона й почула тріск.

Пія насторожилася. Що то було? Щось справді чи то їй почулося? Звук був короткий і різкий, порив вітру його заглушив. Тепер їй кортіло, аби напарник припинив свистіти, інакше вона нічого, окрім його посвистування, не могла розчути.

Несподівано її охопив якийсь несвідомий страх. Вона підвелася, похапцем натягнула білизну. Підхопила телефон і зброю та кинулася бігти, попри те що спідниця задралася їй аж до талії. Вигляд, звісно, у неї був не дуже привабливий, однак її охопила паніка.

Вона бігла щодуху, раз-по-раз перечіпляючись і ризикуючи впасти, орієнтуючись лише на свист Карбоні.

«Прошу тебе, не припиняй».

Здавалося, ніби її хтось переслідує. Звісно, то могло лише здаватися, однак їй було все одно. Вона думала лише про те, аби якнайшвидше опинитися біля машини.

Коли вона нарешті вискочила на маленьку галявину, де вони зупинилися, то побачила напарника, який сидів усередині з відчиненими дверцятами. Вона кинулася по другий бік автівки, щоб заскочити на своє місце.

— Стефано, припини свистіти, там хтось є! — промовила стривожено.

Але той не припиняв. Коли Пія нарешті вже опинилася просто перед ним, їй закортіло зацідити йому ляпаса, щоб не поводився як той бовдур, але вона вмить заклякла на місці, побачивши його вирячені очі й роззявлений рот. З грудей Карбоні клекотіла чорна густа кров. Той тріск, що вона чула, виявився пострілом.

А тим часом хтось надалі посвистував, десь поряд, недалеко від неї.

2

На світанку його розбудили пташки.

Маркус розплющив очі та впізнав той спів. Але відразу відчув різкий біль, що свердлом упився йому в мозок. Він намагався збагнути, звідки він узявся, але боліло вже все тіло.

Було холодно.

Він лежав на землі в незручному положенні. Права половина обличчя притиснута до твердого ґрунту,