Читати книгу - "Ловець тіні, Донато Каррізі"

Маркус подумав, як це той зміг пронести його на вечірку. Хіба їх усіх не обшукували на вході? Але згодом зрозумів, що то була зовсім не зброя.

То був фотоапарат.

Він згадав слова Сандри щодо губної помади, якою вбивця підмалював губи Діани Дельґаудіо.

«Я гадаю, що він її фотографував. Я майже впевнена в цьому».

«То це він прийшов сюди за сувеніром», — вирішив пенітенціарій. Тоді він відступив від стіни й рушив до незнайомця. Поки йшов, намагався роздивитися його обличчя. Але то було все одно, що дивитися на міраж: що ближче він підходив, то більше все розмивалося перед очима.

Незнайомець його, мабуть, помітив, тому що розвернувся в його бік.

Маркус відчув на собі силу отих двох чорних очей, що буравили його, як голки, пришпилювали на місці, як метелика в рамці. Пенітенціарій зібрав волю в кулак, змусив себе йти вперед, однак незнайомець відступав. Маркус наддав ходи, але рухатися швидко було неможливо: все одно, що рухатися в океані води, змішаної з піском.

Силует незнайомця почав віддалятися від нього, час від часу він оглядався, щоб переконатися, чи Маркус іде слідом.

Пенітенціарій намагався не відставати, та це було нелегко. Він навіть простягнув уперед руку в марному сподіванні зупинити незнайомця. Однак дихання вже пришвидшилося, ніби він рухався схилом угору. І тут йому майнула одна думка. Він зупинився й зачекав, поки незнайомець озирнеться.

Коли це сталося, пенітенціарій перехрестився у зворотному напрямі.

Незнайомець уповільнив крок, ніби намагаючись збагнути зміст того жесту. Зрештою рушив далі.

Маркус пішов уперед і побачив, як чорний силует вислизнув через засклені двері, що вели надвір. Напевно, саме через неї незнайомець і потрапив до вілли, уникнувши таким чином перевірок охорони. Згодом він сам переступив поріг, і в обличчя йому вдарив потік свіжого нічного повітря, від якого на мить запаморочилося в затуманеній дією наркотиків голові.

Темний силует рухався в напрямку лісу і вже відійшов доволі далеко. Маркус не мав наміру його відпускати.

«…якщо його не зупинити, він сам не зупиниться».

Та саме тієї миті, коли він поступово приходив до тями, якийсь важкий предмет ударив йому в потилицю. Біль охопив, як блискавка. Хтось напав на нього ззаду. Падаючи, він відчув, що втрачає свідомість. І вже непритомніючи, за кілька сантиметрів він побачив взуття нападника: той був у синіх черевиках.

Частина друга

Чоловiк з вовчою головою

1

Вітер зривався несподівано. Потім стихав.

Прогноз погоди на ту ніч передбачав велику бурю. Поміж деревами проглядало похмуре, сіре небо. Потім холод ще більше посилився, як передвістя.

А вона була у своїй недолугій мініспідниці.

— Як гадаєш, може, поцілуємося?

— Іди ти знаєш куди, Стефано! — відповіла вона.

Це ж треба, щоб з усіх колег, які могли випасти їй у цю зміну, трапився саме оцей телепень Карбоні!

Вони зупинилися в посадці за містом, у білому Fiat-500. Мали поводитися, як закохана парочка в пошуках відлюдного місця, однак агентка Пія Рімонті ніяк не могла заспокоїтися. Їй не подобалася ідея операції «Щит», вона вважала її недоцільним використанням персоналу й марнуванням ресурсів. Охопити всі околиці Рима, застосовуючи лише приблизно сорок автівок, що були в розпорядженні, здавалося неможливим завданням.

Намагатися впіймати вбивцю таким чином — усе одно, що намагатися виграти в національній лотереї з першої спроби.

До того ж було щось сексистське в тому, як її залучили до участі в операції.

Як і решту жінок, її відібрали насамперед за зовнішністю. Доказом того, що критерій відбору колег-чоловіків був інший, став її сьогоднішній напарник Стефано Карбоні, слизький тип, найнепривабливіший з усіх чоловіків у квестурі.

Вона вже вирішила, що наступного дня обов’язково поговорить з іншими жінками, залученими до операції тієї ночі. І вони звернуться до профспілки.

Та була ще й інша правда, у якій Пія Рімонті не хотіла собі зізнатися. Власне, вона боялася. І отой холодок, що піднімався по ногах, ніяк не можна було пояснити мініспідницею.

Час від часу вона тягнулася рукою до відсіку у дверцятах, щоб намацати ручку пістолета. Знала, що він там, але той дотик дарував їй відчуття безпеки.

А от Карбоні мав геть легковажний настрій. Ніби повірити не міг, що нарешті сидить наодинці разом із жінкою-агенткою, за якою упадав уже два з половиною роки. Невже справді гадав, що це може щось змінити? Який телепень! Так і є: все ніяк не вгамується, провокуючи її своїми тупими жартами та масними натяками.

— Уявляєш? Я тепер можу всім розказати, що ми провели ніч разом! — реготнув чоловік.

— Чому б тобі нарешті не заткнутися й не зосередитися на роботі?

— Якій ще роботі?! — роззирнувся довкола Карбоні. — Ми тут самі, посеред поля, нікого сюди не занесе. Той пихатий павич Моро не розуміє ані бельмеса, послухай мене! Та я радий, що ми зараз отут. — Поглянув на неї з кривою посмішкою. — Треба користатися нагодою.

Пія відштовхнула його, ткнувши в груди однією рукою.

— Не знаю, чи тебе це потішить, якщо я потім розповім усе Іванові.

Іван, її наречений, був неймовірно ревнивий. Однак була значна вірогідність того, що він, як і більшість ревнивих чоловіків, звинуватив би в тій ситуації насамперед Пію. Сказав би, що вона могла уникнути цього, повідомивши керівництво і попросивши, щоб її призначили в зміну з іншим колегою. Звинуватив би в тому, що її, як і решту жінок, у глибині душі тішила увага колеги. Тобто зрештою, хоч круть, хоч верть, винуватою була б вона сама. Марно було пояснювати йому всі ті професійні труднощі, з якими доводиться стикатися жінці-поліціянтці, аби щодня й щохвилини доводити, що вона в роботі нічим не поступається колегам-чоловікам. А тому вона аж ніяк не хотіла ходити до керівництва щоразу, коли хтось із нею поводився неналежно. Вона б нізащо не розповіла про це Іванові.

Стефано Карбоні був придурком і наступного дня обов’язково б уже вихвалявся своїми амурними подвигами перед колегами, навіть якщо тієї ночі нічого не досягнув би. Отже, краще вже не зважати на його балачки й просто тримати на відстані до кінця зміни.

Однак справжньою халепою тієї миті було нестерпне бажання помочитися.

Вона вже більше ніж годину терпіла й відчувала, що сечовий міхур от-от лусне. А все через холод і нервове напруження. Та вона придумала, як терпіти: поклала одну ногу на другу й перенесла вагу тіла на лівий бік.

Карбоні увімкнув