Читати книгу - "Поштова лихоманка"

— Ти ж знаєш, що не проведуть, Кріспіне, — голос Злотного був як мед. 

— Так, але я не можу отримати контроль над усіма паперами — принаймні поки не звільниться старий Сирборо. А у Ветінарі цілий натовп цих маленьких, ну, як їх... клерків, ну ти знаєш, і вони тільки й роблять, що аж обнюхують кожен папірець! І вони все знайдуть, точно знайдуть! Ми ж купили «Великий шлях» за гроші самої ж компанії! 

Злотний поплескав його по плечу. 

— Опануй себе, Кріспіне. Все буде гаразд. У тебе надто старомодні уявлення про гроші. Гроші — це не річ, і навіть не процес. Це щось на кшталт всезагального марення. Ми маримо, що звичайний невеличкий металевий диск вартий цілого ситного обіду. Досить вийти з цього марення — і можеш купатися в морі грошей.  

Голос Злотного був майже гіпнотичним, але Ґедзем продовжував керувати жах. На його лобі виблискував піт. 

— А Зеленм’яс тим часом відливатиме в це море! — прогарчав він, поводячи очицями, що палали розпачливою злобою. — Пам’ятаєш ті збої на вежах у Ланкрі, через які ми пару місяців тому мали стіки проблем? Коли нам сказали, шо то через відьом, які врізаються у вежі? Ха! Це тільки першого разу було через відьму! А тоді Зеленм’яс підкупив у одній вежі пару новачків, вони заявили про збій, а потім один щодуху погнав конем до сусідньої вежі вниз по Лінії та й послав йому розцінки Ґенойського ринку на дві години раніше, ніж їх отримали всі інші! Отак він, розумієш, і обвалив ціни на сушену креветку. Як і на сушений риб’ячий міхур і на сушену земляну креветку. І він же не вперше таке вчворив! Він постійно таке підлаштовує! 

Злотний дивився на Ґедзя і роздумував, чи не буде найкращим варіантом відповіді вбити того на місці. Ветінарі був розумником. Дурень не зміг би лишатися правителем такого розмаїтого і неспокійного міста, як це. Якщо хтось помічав його агента, значить, Ветінарі хотів, щоб цього агента помітили. Єдиним способом переконатися, що Патрицій і справді за вами стежить, було різко обернутися й не побачити позаду абсолютно нікого. 

І Зеленм’яса теж би лиха година побила. Бувають же люди, які нічого не тямлять у справах, ну зовсім нічого. Вони такі... дрібні. 

Використовувати семафори в такий спосіб, як Ґедзь, було дурістю, але дати такому глисту це зрозуміти було б дурістю ще більшою. Це було б нерозумно. Дурні маленькі людці з королівським гонором прокручували свої маленькі оборудки, усміхалися тим, кого обкрадали, і геть не розуміли сутності грошей. 

І ось дурний свиноподібний Ґедзь прибіг просто сюди. Це створювало певні ускладнення. Двері були звуконепроникними, килим легко було замінити, і, звісно, Ігорі славилися своєю розсудливістю — але майже не було сумніву, що хтось таки потайки спостерігав, як Ґедзь заходить у цей дім. А отже, мудро було б забезпечити йому і вихід звідси. 

— Ти х’роша люд’на, Х’б’баре Злотний, — гикаючи, промовив Ґедзь, невпевнено розмахуючи знову майже порожньою склянкою.  

З надмірною обережністю п’яного він спробував поставити її на столик, але оскільки це виявився не той із трьох столиків, які гойдалися в його очах, друзки склянки розлетілися по килиму.  

— Виб’ч, — промимрив він. — Ти х’роша люд’на, того я х’чу віддати це т’бі. Н-не можу тримати це вдома, к’ли кругом шп’гуни Ветін-на-нарі. І сп’лити не можу, б-бо там усе. Всі маленькі... транзакції. Д’же в-важливо. Іншим нік-кому не вірю, вони мене н’навидять. Ти п’дбаєш про це, еге?  

Він витягнув пошарпаний червоний записник і непевною рукою простягнув його Злотному. Той узяв його і прогортав сторінки. Його погляд пробігся по записах. 

— Ти все занотовував, Кріспіне? — спитав він. — Навіщо? 

— Але ж завжди повинні бути записи, Хаббаре, — з приголомшеним виглядом сказав Ґедзь. — Як сх’вати сліди, к’ли не знаєш, де ти їх л’шив? А ще... роб’ш усе як було раніше, і зл’чину наче й н’ма, — він спробував постукати себе по носі і не влучив. 

— Я збережу його найстараннішим чином, — запевнив Злотний. — Ти дуже мудро вчинив, що приніс його мені. 

— Це б’гато для мене значить, Хаббаре, — пролопотів Кріспін, якого тепер заносило в сентиментальність. — Ти сприймаєш мене с-серйозно, не як Зеленм’яс зі своєю з-зграєю. Я риз-зикую, а потім вони дивляться на мене, як на бурд. Тобто б-бруд. Т-ти зб-біса х’роший хлопець, т’к. Знаєш, к’медно, що в т’кого зб-біса х’рошого хлопця є Ігор, б-бо... — він потужно відригнув, — б-бо, я чув, Ігорі працюють т’льки на психів. П-повних психів, і в’мпірів, і кого хоч, на нен’рмальних, словом. Не в образу, з-завваж, твоєму сл’зі, він на вигляд як зб-біса х’роший хлопець, ха-ха, як купа зб-біса х’роших хлопців... 

Хаббар Злотний делікатно поставив його на ноги. 

— Ти п’яний, Кріспіне, — сказав він. — І надто балакучий. Ось що, я зараз покличу Ігоря... 

— Так, панє? — мовив Ігор з-за його спини. Такі непомітні появи належали до навичок, якими не могла похвалитися більшість пересічних слуг. 

— ...і він доправить тебе додому моєю каретою. Здай його безпосередньо в руки його камердинеру, Ігорю. О, а після того розшукай, будь ласка, мого колегу, пана Ґрайля. Передай, що я маю для нього невеличке доручення. Добраніч, Кріспіне, — Злотний поплескав гостя по желеподібній щоці. — І не хвилюйся. Вже завтра, от побачиш, усі ці дрібні тривоги просто... зникнуть.  

— Д-дуже х’роший хлопець, — щасливо мямляв Ґедзь. — Як на ін’земця...  

Ігор відвіз Кріспіна додому. Той уже перейшов у стадію «веселого п’янички» й горлав пісню того штибу, що завжди страшенно смішить гравців у регбі та дітей віком до одинадцяти. Тож, поки його заводили в дім, він напевне перебудив весь квартал — особливо коли став повторювати куплет про верблюда. 

По тому Ігор повернувся до дому Злотного, відігнав карету, завів у стійло коня і рушив до невеличкої голуб’ятні на задвірку. Там жили великі вгодовані голуби — не те що хворобливі крилаті щури міських дахів; Ігор вибрав одного з найжирніших, звично вдягнув йому на лапку срібне кільце із запискою й підкинув птаха назустріч нічним небесам. 

Анк-Морпоркські голуби були досить розумними — як на голубів. Дурість мала в цьому місті вельми обмежений термін придатності. Цей голуб швидко знайде пана Ґрайля в його апартаментах на даху. Щоправда, Ігоря дратувало, що послані туди голуби ніколи не поверталися.  

Мокр розлючено йшов, а часом розлючено пробивався крізь покинуті приміщення Поштамту, і листи, які він відкидав зі свого шляху, збиралися у невеликі пагорби. Він перебував у такому настрої, що готовий був попробивати ногами самі стіни. Він потрапив у пастку. У пастку. Він же робив усе можливе, хіба ні? Може, на цьому місці й справді лежало прокляття. Цьому прокляттю цілком пасувало б ім’я «Шеляг»... 

Він штовхнув двері й опинився на великому каретному дворі, навколо якого Поштамт формував літеру «U». Двором продовжували користуватися. Коли поштова служба розвалилася, каретне господарство вижило, розповідав одного разу Шеляг. Воно було корисним, добре організованим, а крім того, володіло десятками коней. Коней не запхаєш під паркет і не закинеш у мішках на горище. Їх необхідно годувати. Тож візники, більш-менш безконфліктно, прибрали цей відділ до рук і зробили