Читати книгу - "Зібрання творів у семи томах. Том 2. Миргород, Микола Васильович Гоголь"

— А що скажу? Скажу: блажен і батько, що породив такого сина! Ще не велика мудрість сказати докірливе слово, але більша мудрість сказати таке слово, яке б, не поглумившись над бідою людини, підбадьорило б її, додало б духу їй, як остроги додають духу коневі після водопою. Я сам хотів вам сказати потім розважливе слово, та Кукубенко догадався раніш.

— Добре сказав і кошовий! — відгукнулось у рядах запорожців. «Добре слово!» — повторили інші. І найсивіші, що стояли, як сизі голуби, і ті кивнули головою і, моргнувши сивим усом, тихо мовили: «Добре сказане слово!»

— Слухайте ж, панове! — говорив далі кошовий. — Брати фортецю, видиратися й підкопуватися, як роблять чужоземні німецькі майстри — хай їй враг прикинеться! — і негоже, і не козацьке діло. А як видно з того, що є, ворог увійшов до міста не з великим запасом; возів щось було з ним небагато. Народ у місті голодний; виходить, усе з’їсть одним духом, та й коням теж сіна… вже я знаю, хіба з неба кине їм на вила який-небудь їхній святий… тільки ж про це ще Бог знає; а ксьондзи їхні уміють тільки говорити. За тим, чи за тим, а вже вони вийдуть з міста. Поділяйся ж на три гурти і ставай на три дороги перед трьома брамами. Перед головною брамою п’ять куренів, перед іншими по три курені. Дядьківський та Корсунський курінь на засідку! Полковник Тарас з полком на засідку! Титарівський і Тимошівський курені на запас з правого боку обозу! Щербинівський та Стебликівський верхній — з лівого боку! Та виходьте з лав, молодці, котрі гостріші на слово, зачіпати ворога! У ляха пустоголова вдача: лайки не стерпить; і, може, сьогодні ще всі вони вийдуть з брам. Курінні отамани, переглянь кожен курінь свій: у кого недостача, додай рештками Переяславського. Переглянь усе знов! Дати на похмілля всім по чарці і по хлібині на козака. Тільки, мабуть, кожен іще вчорашнім ситий, бо, ніде правди діти, понаїдалися всі так, що дивуюсь, як уночі ніхто не луснув. Та ось ще один наказ: коли хто-небудь, шинкар, жид, продасть козакові хоч один кухоль сивухи, то я приб’ю йому на самісінький лоб свиняче вухо, собаці, і повішу догори ногами! До роботи ж, братці! До роботи!

Так порядкував кошовий, і всі вклонилися йому в пояс і, не надіваючи шапок, рушили по своїх возах і таборах і, коли вже зовсім далеко відійшли, тоді тільки понадівали шапки. Всі почали лаштуватися: пробували шаблі й палаші[87], насипали пороху з мішків у порохівниці, відкочували й ставили вози та вибирали коней.

Ідучи до свого полку, Тарас думав і придумати не міг, куди подівся Андрій, чи полонили його разом з іншими і зв’язали сонного? Тільки ні, не такий Андрій, щоб дався живим у полон. Між убитими козаками теж не було його видно. Замислився тяжко Тарас і йшов перед полком, не чуючи, що його давно кликав хтось на ім’я.

— Кому треба мене? — сказав він, нарешті, опам’ятавшись. Перед ним стояв жид Янкель.

— Пане полковнику, пане полковнику! — говорив жид хапливим і уривчастим голосом, начебто хотів сповістити про діло не зовсім пусте. — Я був у місті, пане полковнику!

Тарас подивився на жида й здивувався з того, що він уже встиг побувати в місті.

— Який же враг тебе заніс туди?

— Я зараз розкажу, — сказав Янкель. — Тільки-но я почув на світанку галас, і козаки почали стріляти, я схопив каптан і, не надіваючи його, побіг туди бігом; дорогою вже надів його у рукави, бо хотів швидше довідатись, чого той галас, чого козаки на самому світанку почали стріляти. Я взяв і прибіг аж до міської брами якраз тоді, коли останнє військо входило до міста. Дивлюсь, — попереду загону пан хорунжий[88] Галяндович. Він чоловік мені знайомий: ще з позатого року заборгував сто червінців. Я за ним, нібито за тим, щоб виправити в нього борг, і ввійшов разом з ними до міста.

— Як же ти: увійшов до міста, та ще й борг хотів виправити? — сказав Бульба. — І не звелів він тебе тут-таки повісити, як собаку?

— А, їй-богу, хотів повісити, — відповів жид, — вже було його слуги зовсім схопили мене й накинули мотузок на шию, та я став благати пана, сказав, що підожду борг, скільки пан хоче, і пообіцяв позичити ще, як тільки допоможе мені позбирати борги з інших лицарів; бо в пана хорунжого, — я все скажу панові, — нема жодного червінця в кишені. Хоч у нього є й хутори, і садиби, і чотири замки, і степової землі аж до Шклова[89], а грошей у нього, як у козака, — нічого нема. І тепер, коли б не озброїли його бреславські жиди, ні в чім було б йому й на війну виїхати. Він і на сеймі через те не був…

— Що ж ти робив у місті? Бачив наших?

— Як же! Наших там багато: Іцько, Рахум, Самуйло, Хайвалох, єврей-орендар…

— Та хай вони пропадуть, собаки! — вигукнув, розсердившись, Тарас. — Що ти мені тикаєш своє жидівське плем’я! Я тебе питаю про наших запорожців.

— Наших запорожців не бачив. А бачив одного пана Андрія.

— Андрія бачив? — скрикнув Бульба. — Що ж ти, де бачив його?.. у льоху?.. в ямі?.. збезчещений?.. зв’язаний?..

— Хто ж би смів зв’язати пана Андрія? Тепер він такий поважний лицар… Далібуг[90], я не впізнав! І наплічники в золоті, і нарукавники в золоті, і зерцало в золоті, і шапка в золоті, і по поясу золото, і скрізь золото, і все золото. Так, як сонце гляне весною, коли на городі всяка пташка пищить та співає і