Читати книгу - "Зібрання творів у семи томах. Том 2. Миргород, Микола Васильович Гоголь"

І коли затихла вона, безнадійне, безнадійне почуття відбилося на обличчі її; болючим смутком заговорила кожна риса його, і все, від сумно пониклого лоба та опущених очей до сліз, застиглих і засохлих на тихо пломеніючих щоках її, все, здавалося, говорило: «Нема щастя на обличчі цьому!»

— Не чувано на світі, не можна, не бути тому, — казав Андрій, — щоб найвродливіша й найкраща з жінок зазнала такої гіркої долі, коли вона народжена на те, щоб перед нею, як перед святинею, схилилося все, що є найкращого в світі. Ні, ти не вмреш! Не тобі вмирати: присягаюсь моїм народженням, всім, що мені миле в світі, ти не вмреш! Коли ж випаде вже так, і нічим — ні силою, ні молитвою, ні мужністю — не можна буде одвернути гіркої долі, то ми вмремо разом, і перший я умру, умру перед тобою, коло твоїх прекрасних колін, і хіба вже мертвого мене розлучать з тобою.

— Не обманюй, лицарю, і себе і мене, — казала вона, хитаючи тихо прекрасною головою своєю, — знаю, і, на велике моє горе, знаю дуже добре, що тобі не можна кохати мене, і знаю я, який обов’язок і завіт твій: тебе кличуть твої батько, товариші, вітчизна, а ми — вороги тобі.

— А що мені батько, товариші і вітчизна? — сказав Андрій, струснувши поривисто головою і випроставши весь рівний, як надрічковий осокір, стан свій. — Та коли ж так, то ось що: нема в мене нікого! Нікого, нікого! — повторив він тим самим голосом, супроводжуючи його тим рухом руки, з яким пругкий, незламний козак виявляє рішучість на діло, нечуване й неможливе для іншого. — Хто сказав, що моя вітчизна Україна? Хто дав мені її за вітчизну? Вітчизна є те, чого шукає душа наша, що миліше для неї над усе, вітчизна моя — ти! Ось моя вітчизна! І понесу я вітчизну цю в серці моїм, понесу її, поки стане мого віку, і подивлюсь я, нехай хто-небудь з козаків вирве її звідти! І все, що тільки є, продам, віддам, погублю за таку вітчизну!

На мить остовпівши, як прекрасна статуя, дивилась вона йому в вічі і враз заридала, і з дивною жіночою поривчастістю, на яку буває здатна тільки сама нерозважно-великодушна жінка, створена для прекрасних сердечних порухів, кинулась вона йому на шию, обхопивши його сніжно-білими дивними руками, і заридала. В цей час почулися на вулиці невиразні крики, супроводжувані трубним і літаврним звуком. Але він не чув їх. Він чув тільки, як чудові уста обвівали його запашним теплом свого дихання, як сльози її текли струмками до нього на обличчя, і пахуче її волосся, спустившись усе з голови, обплутало його всього своїм темним і блискучим шовком.

У цей час вбігла до них з радісним криком татарка.

— Урятовані, врятовані! — кричала вона, не тямлячи себе. — Наші увійшли до міста, привезли хліба, пшона, борошна і зв’язаних запорожців.

Та не чув ніхто з них, які «наші» увійшли до міста, що привезли з собою та яких зв’язали запорожців. Повний неземних почуттів, Андрій поцілував ції запашні уста, що припали до щоки його, і відповіли йому запашні уста. Вони озвалися тим самим, і в цьому обопільно злитому поцілункові відчулося те, що один тільки раз у житті дається відчути людині.

І загинув козак! Пропав для всього козацького лицарства! Не бачити йому більше ні Запорожжя, ні батьківських хуторів своїх, ні церкви Божої! Україні теж не бачити найхоробрішого зі своїх дітей, що взялися боронити її. Вирве старий Тарас сивий жмут волосся зі своєї чуприни й прокляне і день і годину, коли породив на ганьбу собі такого сина.

VII

Галас і метушня стояли в запорозькому таборі. Спочатку ніхто не міг дати правдивої відповіді, як сталося, що військо пройшло до міста. Потім уже виявилося, що весь Переяславський курінь, розташований перед боковою міською брамою, був п’яний, як дим; виходить, дивуватися нема чого, що половину було перебито, а другу пов’язано ще перше, ніж усі могли довідатись, в чім річ. Поки ближчі курені, розбуджені галасом, встигли схопитися за зброю, військо вже входило в браму, і останні ряди відстрілювалися від сонних і напівпротверезілих запорожців, що безладно кинулися на них. Кошовий дав наказ зібратися всім, і, коли всі стали в коло й затихли, поскидавши шапки, він сказав:

— То ось що, панове-браття, сталося цієї ночі. Ось до чого довів хміль! Ось яку наругу вчинив нам ворог! У вас, видно, вже так повелося: коли дозволиш подвоїти порцію, то ви ладні так насмоктатися, що ворог Христового воїнства не тільки скине з вас шаровари, а й межи очі вам начхає, то ви того не почуєте.

Козаки всі стояли, похнюпивши голови, знаючи провину; тільки незамайнівський курінний отаман Кукубенко обізвався.

— Стривай, батьку! — сказав він. — Хоч воно й не закон, щоб казати якесь заперечення, коли говорить кошовий перед усім військом, та діло не так було, то треба сказати. Ти не зовсім справедливо докорив усе християнське військо. Козаки були б винні і заслуговували смерті, коли б напилися в поході, на війні, на трудній, тяжкій роботі. Але ми сиділи без діла, топталися даремно перед містом. Ні посту, ні іншої християнської здержливості не було: як же може статися, щоб на безділлі та не напився чоловік? Гріха тут нема. А ми от краще покажемо їм, як нападати на безвинних людей. Перше били добре, а вже тепер поб’ємо так, що й п’ят не понесуть додому.

Мова курінного отамана сподобалася козакам. Вони підвели вже зовсім було похнюплені голови, і багато хто схвально кивнув головою, промовивши: «Добре сказав Кукубенко!» А Тарас Бульба, що стояв недалеко від кошового, сказав:

— А що, кошовий, мабуть, Кукубенко правду