Читати книгу - "Зібрання творів у семи томах. Том 2. Миргород, Микола Васильович Гоголь"

Бульба остовпів.

— Навіщо ж він надів чуже вбрання?

— Бо краще, тому й надів… І сам їздить, і інші їздять; і він навчає, і його навчають. Як найбагатший польський пан!

— Хто ж його приневолив?

— Я ж не кажу, щоб його хто приневолив. Хіба пан не знає, що він з своєї волі перейшов до них?

— Хто перейшов?

— А пан Андрій.

— Куди перейшов?

— Перейшов на їх бік, він уже тепер зовсім їхній.

— Брешеш, свиняче вухо!

— Як же можна, щоб я брехав? Дурень я хіба, щоб брехав? На свою б голову я брехав? Хіба я не знаю, що жида повісять, як собаку, коли він збреше перед паном?

— То це виходить, він, по-твоєму, продав вітчизну й віру?

— Я ж не кажу цього, щоб він продавав щось: я сказав тільки, що він перейшов до них.

— Брешеш, чортів жиде! Такого діла не було на християнській землі! Ти плутаєш, собако!

— Нехай трава поросте на порозі моєї хати, коли я плутаю! Нехай усякий наплює на могилу батька, матері, свекра й батька батька мого, і батька матері моєї, коли я плутаю. Коли пан хоче, я навіть скажу і чого він перейшов до них.

— Чого?

— У воєводи є дочка красуня. Святий Боже, яка красуня!

Тут жид постарався, як тільки міг, зобразити на обличчі своєму красу, розставивши руки, прижмуривши око й скрививши набік рота, начебто чого-небудь скуштувавши.

— Ну, то й що з того?

— Він для неї й учинив усе, й перейшов. Коли чоловік закохається, то він те саме, що підошва, яку, коли розмочиш у воді, візьми, зігни, — вона й зігнеться.

Тяжко замислився Бульба. Згадав він, що велика влада у слабкої жінки, що багато дужих занапащувала вона, що податлива в цьому вдача Андрійова; і стояв він довго, як укопаний, на одному й тому місці.

— Слухай, пане, я все розкажу панові, — говорив жид. — Тільки-но почув я галас і побачив, що проходять у міську браму, я захопив з собою про всяк випадок разок перлів, бо в місті є красуні й дворянки, а коли є красуні й дворянки, сказав я собі, то їм хоч і їсти нема чого, а перли все-таки куплять. І як тільки хорунжого слуги пустили мене, я побіг на воєводин двір продавати перли і розпитав про все служницю-татарку. Буде весілля зразу ж, як тільки проженуть запорожців. Пан Андрій обіцяв прогнати запорожців.

— І ти не вбив тут же на місці його, чортового сина? — скрикнув Бульба.

— За що ж убивати? Він перейшов з доброї волі. Чим чоловік винен? Там йому краще, туди й перейшов[91].

— І ти бачив його в саме обличчя?

— Їй-богу, в саме обличчя! Такий славний воїн! За всіх показніший. Дай Бог йому здоров’я, мене ту ж мить упізнав; і, коли я підійшов до нього, зараз сказав…

— Що ж він сказав?

— Він сказав, — перше кивнув пальцем, а тоді вже сказав: «Янкель!» А я: «Пане Андрію!» — кажу. «Янкель, скажи батькові, скажи братові, скажи козакам, скажи запорожцям, скажи всім, що батько — тепер не батько мені, брат — не брат, товариш — не товариш, і що я з ними буду битися з усіма. З усіма буду битися!»

— Брешеш, чортів Іудо! — закричав у нестямі Тарас. — Брешеш, собако! Ти й Христа розп’яв, проклятий Богом чоловіче! Я тебе вб’ю, сатано! Тікай звідси, бо — тут же тобі й смерть! — І сказавши це, Тарас вихопив свою шаблю. Зляканий жид враз припустив з усієї сили, як тільки могли видержати його тонкі, сухі литки. Довго ще біг він, не оглядаючись, між козацьким табором і потім далеко по всьому чистому полю, хоч Тарас зовсім не гнався за ним, розмисливши, що нерозумно зганяти злість на першому, хто нагодився.

Тепер пригадав він, що бачив минулої ночі Андрія, як проходив той табором з якоюсь жінкою, і похилив сиву голову; а все ще не хотів вірити, щоб могло статися таке ганебне діло і щоб рідний син його продав віру й душу.

Нарешті повів він свій полк у засідку й сховався з ним за лісом, який один був ще не випалений козаками. А запорожці, і піші і кінні, виступали на три дороги до трьох брам. Один по одному сунули курені: Уманський, Поповичівський, Канівський, Стебликівський, Незамайнівський, Гургузів, Титарівський, Тимошівський. Одного тільки Переяславського не було. Добре курнули козаки[92] його, і прокурили свою долю. Хто прокинувся зв’язаний у ворожих руках, хто, і зовсім не прокидаючись, сонний перейшов у сиру землю, і сам отаман Хліб, без шароварів і верхнього вбрання, опинився в лядському таборі.

У місті почули козацьке просування. Всі висипали на вал, і встала перед козаками жива картина: польські витязі, один за одного кращий, стояли на валу. Мідні шапки сяяли, як сонця, оперені білим, як лебідь, пір’ям. На інших були легкі шапочки, рожеві й голубі, з перетягнутими набакир верхами. Каптани з відкидними рукавами, шиті золотом і просто викладені шнурками. У тих шаблі й зброя в дорогих оправах, за які дорого платили пани, і багато було всяких інших убрань. Спереду стояв