Читати книгу - "Ставка ненависть, Стефанія Лін"

Виявляється у квартиру Деймона ми повернулися ще до вечора. Виявляється я заснула так міцно, що він виніс мене на руках, а потім обережно вклав у машину й привіз в Едем. Не знаю яким чином Поузі вдалося все це зробити так, що я не прокинулася. Можливо річ у виснаженні мого організму, адже пережитий жах навіть уві сні переслідував? Втім, ймовірно це і не має значення, бо зараз я прокинулася у власній спальні, на тумбі біля ліжка лежить кілька упаковок заспокійливого з аптечки Деймона, і таця повна канапок й з термосом, який швидше за все наповнений кавою. 

Сідаю, підтягую ковдру, відмітивши, що одягнена у свою найненависнішу піжаму рожевого кольору. Кидаю погляд на вікно — за ним ніч. Зірки та неонові вогні міста мерехтять, розмальовують чорний яскравими кольорами. 

Апетиту немає, тож відкидаю ковдру. Відчуття, що я досі брудна, попри те, що Деймон мив у ванній все моє тіло. Хочу ще раз побувати у гарячій воді, можливо вона змиє дотики?... Бо я все ще відчуваю їх силу на собі, все ще відчуваю як пальці того покидька стискають руки, вивертають плечі, і тягнуть волосся загрожуючи стягнути скальп. 

Шлях до ванної зазвичай короткий, та не цього разу. Болить кожна клітинка тіла. Ниє кожний м'яз. В голові взагалі повний безлад. У квартирі тихо, вирішую, що Деймон спить. Намагаюся перемкнутися на турботу Поузі, адже він зробив канапки та каву у термос, щоб прокинувшись, я пила теплий напій, і мала що з'їсти. Тільки мозок не обдурити, він повертається у вчорашню ніч. Він програє раз за разом напад того чоловіка й підкидає варіанти порятунку які не використала. 

У ванній довго сиджу під гарячою водою. Вона не змиває нічого, я не почуваюся чистішою, попри те, що віддираю шкіру до червоного кольору й відчуття нового печіння. Чомусь через це плачу. Точніше, це одна з причин. Відчуття, що більше ніколи не почуватимусь достатньо чистою, щоб хоча б просто жити життя. 

Повернувшись у власну спальню, одягаю іншу піжаму, ту, яку люблю найбільше, бо вона проста, молочного кольору, і не має нічого зайвого, кутаюся в ковдру, й приймаюся пхати у себе каву. Хоча б її, бо не впевнена, що канапки не вийдуть назад. Залишок вечора й частину ночі не сплю. Втім, і не зайнята нічим. Просто дивлюся у вікно спостерігаючи за вогнями й намагаюся не думати. Виявляється, якщо дуже постаратися, то це досить легко. Або ж, пережите настільки травматичне, тому надто легко не думати про нього. Про що завгодно, тільки не про це…

Стук у двері не лякає. У квартирі Поузі почуваюся у безпеці, якби дивно це не було, бо Деймон насправді теж небезпечний, я точно знаю. 

— Я не сплю, — хрипло кидаю.

Деймон заходить так, немов я наляканий звір, який от-от може втекти.

— Привіт, — його голос спокійний, але не сповнений тих ноток, які можна почути, коли тебе жаліють. Я і не хочу жалю. Насправді наразі я взагалі не знаю чого хочу. Моя свідомість полетіла у тартари, моє тіло брудне, а голова сповнена жахливих думок на периферійній частоті десь у далеких далях, в які я свідомо не йду. 

— Привіт.

— Можна до тебе? 

Питання дивує. Коли це сам пан Деймон запитував дозвіл? Не відповідаю, просто стенаю плечима. Хлопець приймає відповідь, сідає на ліжко, — тепер ми удвох повернені до вікна, а наші ноги торкаються, — й тихо каже:

— Ти їла?

— Пила каву, дякую. 

— Ліліт, — починає, і потім різко замовкає.

Повертаю голову до нього. Деймон не дивиться у відповідь, розглядаю ідеальний профіль, від якого мліє частина усієї Америки. 

— Це не твоя провина, — твердо кажу.

Тепер темно-сині очі спрямовані на мене. В них подив, гнів, настороженість.

— Гадаєш, не моя? — недовірливо.

— Знаю, Деймон. Не ти прийшов до незнайомки й зробив те, що….він. Це було його рішення. Можливо і не існує ніякої дружини. Можливо це вигадки. Можливо…

— Існує, — перериває. — Коли я повернувся в наше містечко, а згодом почав втілювати у життя сподівання батька й усіх в “Тріо”, коли переїхав у це місто на березі океану, коли увійшов в елітне коло на всіх парах….то зробив багато помилок. Здебільшого через не бажання очолювати “Тріо” та спроб зіпсувати усе, аби мене прогнали. Та всі знали, що ні Еван, ні Колін — діти наших батьків й власників “Тріо”, — не впораються. Знали, що тільки я залишаюся тут, тому що Айла тримає… Тому…я біснувався, а мені все сходило з рук. З часом я припинив деякі речі, але як бачиш, вони наздогнали….тільки не мене, а ту, хто завжди поруч. — гірко лунає. 

— Все одно я не можу перекладати вину на тебе, — хрипло вимовляю. — Тому що, хто б не хотів скоїти акт помсти, він мав спрямувати її на тебе, а не твою помічницю. 

Деякий час ми мовчимо. Тепло від тіла Деймона проникає і в моє. Виявляється я жахливо замерзла. Він наче розуміє, бере мої руки у свої й починає розтирати пальці. 

— Я усіх зберу знову. Тільки чоловіків. 

— Навіщо? — голос сповнений жаху.

— Не бійся. Вони вважатимуть це збоченою грою. Вони будуть у масках і спинами до тебе. Я ставитиму питання, а ти спробуєш віднайти схожий голос. 

Це небезпечно. Мій мозок волає, що ця витівка призведе до краху. Але я хочу помсти. Вона нічого не виправить, не поверне час назад. Проте, вона єдине, що я маю. 

— Добре. А потім? 

— Вийдемо в океан. — голос Поузі схожий на метал. — Хочеш, скинеш у воду. Хочеш, його зґвалтують. Хочеш, він буде лизати підлогу. Що завгодно, Ліліт. 

Несвідомо смикаюся від жорстокості слів. Чергове нагадування натури Деймона. Тільки це не лякає, все одно, трясця, не лякає. А мало б… 

— Ти скажеш, чому? 

Я не уточнюю, а він чудово розуміє, про що питаю. Вчора не мав відповіді, зате сьогодні відповідає:

— Ніхто не має права торкатися того, що належить мені.

— Я не належу тобі. — тихо бурмочу.

Пальці хлопця ще інтенсивніше розтирають мої.

— Як же, Ліліт? Ти — моя тінь. Моя. Цим все сказано.