Читати книгу - "Розгін, Крістофер Джон Сенс"

Ми стояли, мов статуї, попереду всі мовчали, хоча позаду в натовпі чулися розмови. На Тауер-Ґрін росте яблуня. Вона була в повному розквіті, а на високій гілці сидів і співав чорний дрізд, не звертаючи уваги на натовп. Я дивився на птаха, заздрячи його свободі.

Натовп заворушився, і з’явилася королева. Поруч із нею ішли фрейліни, капелан й охорона в червоних плащах. Вона була худою і виснаженою на вигляд, кістляві плечі згорблені під білим плащем, волосся зібране під чепцем. Наближаючись до плахи, вона постійно озиралася, немовби сподівалася на гінця від короля з відтермінуванням вироку. Після дев’яти років життя у самому серці двору королева мала б знати краще: це велике організоване видовище було не зупинити. Коли вона підійшла ближче, величезні карі очі, оточені темними колами, дико заметалися ешафотом, і, думаю, що, як і я, вона шукала меч.

У моєму сні немає жодного з довгих підготовчих заходів; ні довгих молитов, ні промови королеви Анни з ешафоту, яка благала всіх молитися за життя короля. У моєму сні вона відразу стає на коліна, обличчям до натовпу, і починає молитися. Знову і знову чую її тонкі різкі крики: «Ісусе, прийми мою душу! Господи Боже, змилуйся над моєю душею!» Тоді кат згинається і витягує великий меч із того місця, де він лежав у соломі. «Отже, ось де він був», — подумав я, а потім здригнувся і закричав, коли меч різонув повітря швидше, ніж може простежити око, а голова королеви злетіла вгору з великим струменем крові. Знову відчуваю приплив нудоти і заплющую очі, коли натовпом прокотився приглушений шум, що перейшов у дивне «ура». Я розплющую їх, коли чую прописані слова «Так загинуть усі вороги короля», ледь розбірливі через французький акцент ката. Солома та його одяг просочені кров’ю, яка все ще пульсує з трупа, а він тримає голову королеви, з якої скрапує кров.

Папісти кажуть, що тієї миті свічки в Дуврській церкві спонтанно спалахнули, і країною ширились інші дурні легенди, але я сам можу засвідчити, що очі у відрубаній голові королеви таки рухалися, шалено блукаючи натовпом, губи ворушилися, наче намагалися говорити. Хтось пронизливо скрикнув позаду мене, і я почув шелест, коли цілий натовп, кожен у своєму найкращому вбранні з пишними рукавами, перехрестився. Направду, минуло менше ніж тридцять секунд перш ніж припинився рух, а не ті пів години, як потім розказували. Однак у своєму страшному сні я знову переживав кожну з цих секунд, молячись, щоб ці жахливі очі упокоїлися. Тоді кат кинув голову в коробку зі стрілами, яка слугувала труною, і коли голова впала, глухо гепнувшись, я з криком прокинувся від стукоту у двері.

Я лежав, важко дихаючи, мій піт застигав на лютому холоді. Знову почувся стук, потім голос Еліс наполегливо покликав: «Мілорде Шардлейку! Комісаре!»

Була глибока ніч, вогнище майже згасло, кімната була крижаною. Марк застогнав і ворухнувся на своєму ліжку.

— Що сталося? — гукнув я, моє серце все ще калатало після жахіття, а голос тремтів.

— Брат Ґай просить вас прийти, сер.

— Зачекайте хвилину!

Я підвівся з ліжка й запалив свічку від жаринок. Марк теж підвівся, розгублено кліпаючи, зі скуйовдженим волоссям.

— Що відбувається?

— Я не знаю. Залишайся тут.

Я накинув штани і відчинив двері. Дівчина стояла в коридорі, у білому фартуху поверх сукні.

— Вибачте, сер, але Саймон Велплей дуже хворий і мусить поговорити з вами. Брат Ґай наказав розбудити вас.

— Дуже добре.

Я пішов за нею холодним коридором, у кінці якого були відчинені двері. Я почув голоси: брат Ґай і ще один, який скиглив від страждання. Зазирнувши, побачив новіція, який лежав на низькому ліжку. Його обличчя сяяло від поту, він гарячково бурмотів, дихання хрипіло і свистіло. Брат Ґай сидів біля ліжка, витираючи чоло тканиною, яку вмочував у миску.

— Що з ним?

Я не міг стримати нервозності в голосі, адже бубонна чула змушувала людей корчитися і задихатися. Лікар подивився на мене, обличчя серйозне.

— Застій мокроти в легенях. Не дивно, стільки часу стояв на морозі без їжі. У нього висока температура. Але він постійно просить поговорити з вами. Саймон не заспокоїться, доки цього не зробить.

Я підійшов до ліжка, не бажаючи занадто наближуватися, щоб не заразитися краплями мокроти. Хлопець дивився на мене почервонілими очима.

— Комісаре, сер, — прохрипів він. — Вас послали сюди вчинити правосуддя?

— Так, я тут, щоб розслідувати смерть комісара Синґлтона.

— Він не перший, кого вбили, — видихнув хлопець. — Не перший. Я знаю.

— Що ви хочете сказати? Хто ще помер?

Напад гострого кашлю струсив його худе тіло, мокрота булькала в грудях. Він лежав на спині, виснажений. Його погляд упав на Еліс.

— Бідолашна дівчина. Я попереджав її про небезпеку…

Він заплакав, поривчасті ридання переросли в черговий напад кашлю, який, здавалося, готовий розірвати його тонке тіло. Я обернувся до Еліс.

— Що він має на увазі? — запитав я різко. — Про що він вас попереджав?

Її обличчя було спантеличеним.

— Не розумію, сер. Він ніколи ні про що мене не попереджав. Я майже не розмовляла з ним до сьогодні.

Я глянув на брата Ґая. Він здавався так само спантеличеним, тривожно розглядаючи хлопця.

— Він дуже хворий, комісаре. Йому слід дати спокій.

— Ні, брате, мушу його ще розпитати. Ви не знаєте, що він мав на увазі?

— Ні, сер. Знаю не більше, ніж Еліс.

Я підійшов ближче до ліжка і нахилився над хлопцем.

— Велплею, поясніть мені, що ви мали на увазі. Еліс каже, що ви ні про що не попереджали її…

— Еліс хороша, — прохрипів він. — Гарна і лагідна. Її треба попередити… — він знову закашлявся, і брат Ґай рішуче став між нами.

— Маю попросити у вас вибачення, комісаре. Я думав, що розмова з вами принесе йому полегшення, але він марить. Мушу дати йому настій, щоб він заснув.

— Будь ласка, сер, — додала Еліс, — заради милосердя. Ви бачите, який він хворий.

Я відійшов від хлопця, який, здавалося, впав у виснажений ступор.

— Наскільки серйозний його стан? — запитав я.

Лікар стиснув губи.

— Лихоманка або швидко мине, або вб’є його. З ним не слід було так поводитися, — додав він сердито. — Я поскаржився абатові; вранці він прийде провідати хлопця. Пріор Мортимус цього разу зайшов занадто далеко.

— Я мушу з’ясувати, що він мав на увазі. Завтра знову прийду і хочу, щоб мені негайно повідомили, якщо його стан погіршиться.

— Звичайно. А тепер вибачте, сер, треба приготувати трави…

Я кивнув, і він вийшов. Я усміхнувся до Еліс, намагаючись бути спокійним.

— Дуже дивно, —