Читати книгу - "В обіймах ночі, Рина Мир"

Глава 10.2. Переможець

Тимур

Джо, на диво, дійсно допоміг мені піднятися. Навіть по плечі поплескав, як він завжди любить робити з переможцями, коли сам не бере участі у перегонах. Таке, звичайно, рідко буває, проте все ж буває.

– Я був впевнений, що виграєш ти, – сказав він з усмішкою хитрого звіра. – Навіть ставки робив на тебе.

Не знаю, навіщо він це сказав. Мабуть, хоче затьмарити мою свідомість. Але я точно йому не довіряю. Такі лицемірні люди мені зустрічаються щодня. Ненавиджу дволиких людей та намагаюся їх обходити десятою дорогою. Якщо все ж доводиться з ними спілкуватися, то я до кінця не відвертий.

– Дякую, Джо. 

– Тіме, ти живий? – кинувся до мене Саня та почав обіймати.

Захисний шолом, захисні налокітники та наколінники врятували мене від перелому кісток, та все ж після такого падіння мене перевернуло тричі і деякі поранення маю. Болить нога, через що боляче ходити, а також ребра, через що важко дихнути. 

– Так, друже. Все добре. Жити буду.

Саня поплескав мене по плечі, а я безмовно простогнав. Все ж ребра добряче болять.

– Я дуже розхвилювався, як побачив те все, – натякає він на нещасний випадок. – Слава богу, що з тобою все гаразд.

– Ти за того козла, що підрізав тебе, не хвилюйся. Я особисто його дискваліфікую, тому більше участі у перегонах він не братиме, – запевняє мене Джо, та я йому не вірю.

Я більше, ніж впевнений, що той придурок – його шістка, тому це було продумано заздалегідь і мало в собі певний план дій. Нехай у мене й доказів немає, проте я все ж таки з підозрою ставлюся до слів Джо.

– А ти молодець, пацан. Ай, молодець, – нахвалює він мене та проводить до трибуни, де зазвичай видають виграші. Саня йде поруч з нами та не залишає мене ні на хвилину сам-на-сам з Джо. – Так вміло вести моцик і ні разу нікого не підрізати, а весь час їхати за правилами. Молодець, – продовжує він співати свою пісню.

– Я не той козел, як… – хотів ще додати: «…як твоя шістка…», та вчасно прикусив язика.

– Розумію, – засміявся він та плеснув мене по плечу.

– Ай! – зойкнув я. 

Ще й плече плюс до всього болить. Оце взяв участь у перегонах!

– Ой, вибач, – прибрав він руку. – Але на той виграш ти можеш не тільки вилікуватися, а оформити собі путівку до найкращого санаторію країни на цілий місяць. Уявляєш, як там гарненькі дівчатка робитимуть тобі масаж усього тіла? Ха-ха-ха, – регоче цей придурок. – Дві тисячі доларів – не маленька сума. 

– Я знаю, – вже не терпиться забрати виграш і піти звідси. 

Аби лиш тільки гроші вже були в моїх руках. Я зможу відвезти матір до хорошої лікарні та вилікувати її. Швидше б уже!

– Шановні присутні учасники перегонів, вболівальники та просто гості! – став за трибуну Джо та звернув увагу всіх присутніх на себе. – Мушу вам повідомити, що ми сьогодні маємо переможця, вже неоднократного, до речі, але між тим найкращого гонщика – Тимура Холода! Він отримує чесно зароблений виграш, через який трішки його поковбасило по асфальту, – хмикнув він, дивлячись на купу людей.

Потім Джо взяв конверт з грішми та урочисто передав його мені. Ну, нарешті! Вони – мої.

– Вітаємо! – крикнув він, а за ним почали також всі вигукувати привітання.

– Вітаємо! Вітаємо!

Боже мій, швидше б уже додому. Зазвичай, так усе й відбувається, але з ось таких урочистостей я тікаю, коли програю перегони.

Я забрав гроші, подякував за привітання, пішов за своїм розбитим залізним конем, якого відтягнули вбік, і почвалав разом з ним додому. Мене наздогнав Саня та вчасно зупинив.

– Гей, ти що пішки будеш іти двадцять кілометрів? Здурів чи що? Ти ж не дійдеш, зважаючи на твій побитий стан, як пораненого лебедя.

– А що робити? Мотоцикл знов розбитий і він не поїде в такому стані. Доведеться ремонтувати. А залишати його тут я не хочу.

– Так давай я тебе підвезу, – пропонує друг. – Я зараз викличу евакуатор і твого коня доставлять до нашої майстерні. Завтра полагодимо.

– Дякую, друже.

– Та які питання? Завжди будь ласка.

Саня, не чекаючи ні секунди, викликав евакуатор. Коли вони за десять хвилин під'їхали, він наказав забрати мого мотоцикла та вказав адресу, куди його довезти. Сподіваюся, там є що ремонтувати, бо новий мені не скоро світить. На ці гроші, що зараз в моїх руках, я маю поставити маму на ноги.

– Ну от і все, – підійшов до мене хлопець. – Вони доставлять його за пів години. А завтра ми тоді вже подивимося, порахуємо збитки та подумаємо, що там ремонтувати. Сідай, – вказав він на свого моцика. 

– Дякую, друже. За все. 

– Та припини. Ти ж мені як брат.

Разом з ним ми дісталися додому. Їхали на безпечній швидкості, бо нам вистачило перегонів. Нічне місто майоріло вечірніми вогнями та спокоєм, чого не скажеш про мою душу.