Читати книгу - "В обіймах ночі, Рина Мир"

Глава 10. Виграш 

Тимур

– Один… два… три! – вигукнула дівчина, махаючи прапорами перед стартовою прямою лінією. 

Всі учасники, а їх тут десять чоловік, різко рвонули та поїхали на перше коло. Я теж у їхньому числі. Поряд зі мною їде Саня, який час від часу всміхається та повертається до мене, звертаючи мою увагу на себе. Я додаю швидкості, відриваючись від друга. Не має часу відволікатися на дрібниці, коли кожна секунда наближає мене до виграшу. Саня не женеться за перемогою, він всього лиш затятий вболівальник такого виду спорту, який інколи стає учасником заради цікавості. Я ж не маю права на помилку. Впевнено йду до своєї мети – отримати виграш та вилікувати матір. 

Додаю швидкості ще й оминаю всіх гонщиків за кілька хвилин. Кожен дивиться на мене, як на ворога, кидаючи в спину неодобрюючі словечка. Навіть прислухатися не хочу – і так знаю, що вони мене проклинають. Не звертаючи увагу, їду далі.

Перше коло завершене, а в мене вже руки спітніли. Попереду нікого немає, що говорить про те, що я перший серед усіх учасників. Це тішить і гнітить одночасно. Справа в тому, що кіл потрібно пройти п’ять, а на п’ятому зазвичай бувають різноманітні казуси. 

Друге коло і знову я перший. Хтось намагається мене наздогнати, але я не даю йому фору. Ця битва лише моя. Як і перемога.

Третє коло… Відчуваю, що якщо й далі так буде, я дістануся фінішної прямої першим. Та все ж загадувати ще рано. На моєму хвості кілька гонщиків, яких помічаю в дзеркалі заднього бачення. Вони не поступаються місцем один одному та навіть намагаються скинути один одного з траси. Жах…

Четверте коло… Мене наздоганяє один чолов'яга, який весь час маневрує то в одну сторону, то в іншу. Їду прямо й не звертаю на нього уваги. Потрібно ще одне коло протриматися. Проте цей придурок так не думає. Він спеціально маневрує, щоб скинути мене з прямої та стати першим.

П’яте коло… Ще трохи і перемога. Вона вже відчувається. Її запах лине до мого носа, як і шерхіт зелених папірців у моїй кишені. Придурок на хвості постійно тримається за мною, намагаючись здолати між нами відстань. Додаю ще швидкості, але тут стається непоправне. Божевільний гепнув мене в заднє колесо, через що я ледь у кювет не злетів. Проте я трохи звернув вліво та віддалився від нього.

Чесно кажучи, я очікував такого. А чого ще можна чекати, коло в тебе на хвості тримається «криса»? А те, що цей пацюк – шістка Джо, я чомусь навіть не сумніваюся. 

Божевільний знову мене вдарив. Їй-богу, нехай тільки зіпсує мені залізного коня, то я з нього його зроблю! Я знову втримався, дякуючи тому, що міцно тримаюся за кермо. Цього разу звернув вправо, але щур знову порівнявся зі мною. Я в іншу сторону, а він за мною. Куди я, туди й він. Значить, це точно собака Джо. Інакше й бути не може. Тепер зрозуміло, чому Джо сам не взяв участь у перегонах. Він просто хотів мене «прибрати» зі своєї дороги. Та я так просто не здамся! Мене не зламати.

Помічаю фінішну пряму та додаю швидкості з останніх сил. На спідометрі двісті двадцять, але я не боюся цієї цифри. Фініш – ось що перед моїми очима. 

Проте на самому фініші пацюк з усієї сили вдаряється в мій зад, через що я лечу… в прямому сенсі цього слова. Я перелітаю свого залізного коня й мене відкидає з потужною силою в одну сторону, а мотоцикл перевернувся в іншу. 

«Чорт… тільки цього бракувало…» – майоріло в думках.

«Зате я перший… Я переможець!» – останнє, чому я зрадів перед тим, як відключитися.

Через кілька хвилин наді мною схилилися хлопці, які намагалися привести мене до тями. Вони зняли захисного шолома, який фактично й врятував мене від найгірших наслідків нещасного випадку. Тикаючи мені під носа нашатирного спирту, вони таки повернули мене до свідомості. Я відкрив очі та побачив Джо, що присів навпочіпки, заглядаючи чи отямлюся я, чи вже навіки відключився.

Не дочекаєшся, падлюко!

– Ну що, пацан, вітаю. Ти переміг, – без ноток радості та зі злістю в очах мовив він.

Джо подав мені руку і я, дивлячись на неї, чесно кажучи, вагався чи подавати свою, чи ні. Гляди ще доб’є прямо лежачого! В нього ж нічого святого немає.

Та все ж я приймаю допомогу хлопця, показуючи йому свою довіру. Фальшиву довіру, звісно, але що вже поробиш, коли треба діяти за його правилами. Але це поки що.

***