Читати книгу - "Королева готелю, Тала Лещина"

Хол можна назвати серцем готелю. Тут зустрічаються, прощаються, чекають, спілкуються. Увесь персонал закладу особливо стежить за центром місця своєї роботи. Дорогі меблі, аксесуари, багатоярусна люстра з богемського кришталю, величні мармурові колони, вишукана венеціанська штукатурка, яскраві картини молодих талановитих художників і величезні турецькі килими для підлоги. Тут усе сяє та приємно пахне. Мабуть, ніде більше в цій багатоповерховій будівлі не знайти найкращого місця для важливого моменту.

Працівники готелю під будь-якими приводами намагаються перебувати в епіцентрі подій, що відбуваються з людьми, які волею долі опинилися в цьому місці.

За столиком кав’ярні при готелі сидять двоє: дівчина років двадцяти п'яти й трохи старший за неї дещо повненький молодий чоловік. Він нервував і не міг всидіти на стільці та раз у раз витирав дорогою хустинкою піт, що проступав на лобі. Чоловік винувато поглядав на красуню, яка сидить навпроти. Якби знав, що всі починаючи з метрдотеля готелю до посудомийки "поставили" на його освідчення в коханні, то або негайно втік звідси, або ж забрав дівчину в інше місце.

Його супутниці Сарі було шкода хлопця: прокляття впало й на його голову. Вона відчайдушно сподівалася, що за цим столиком він лише хоче подякувати їй за виконану роботу й повідомити про перспективи подальшої співпраці. Але дивлячись на те, як він нервово стискає пальці, зрозуміла – освідчення не уникнути.

– Джоне, можливо, я помиляюся…

– Сара, прошу тебе, – перебив її чоловік і з благанням подивився на дівчину, – я маю це сказати. Ми не так давно знайомі, але я відчуваю, що тільки поряд із тобою в мене з’являються впевненість та здатність рухатися далі.

– Це не так, Джоне, – Сара взяла тремтячу руку хлопця, поки він не встиг вимовити найжахливіших для неї слів. – Для тебе я була гарною помічницею, секретаркою, але не більше. Я не та, хто тобі потрібна.

– Ти помиляєшся. Всі мої думки, де б я не був, тільки про тебе.

Сара відчула, як холонуть її пальці. Цей кошмар знову повторюється. Немов загнаний у лісі звір, вона шкірою відчула спрямовані на неї з-за гілок дерев очі мисливців. Бігти нікуди, вона повинна мужньо дивитися в очі хижака, який загнав її в яму, й чекати, коли його ікла встромляться в її горло.

"За що мені таке покарання? За що? – подумки питала Сара у лиходійки-долі. –  Вислуховувати освідчення в коханні в той час, як серце наглухо закрите від подібних почуттів – це тортури. Горіти мені, мабуть, у пеклі, але я впевнена, що ще до смерті буду покарана за знехтувані пропозиції. Колись знайдеться той, хто помститься за всіх, кому я зробила боляче й, як то кажуть, дала гарбуза".

– Я не можу відповісти на твої почуття, – винувато опустила очі дівчина.

– Ні! Не поспішай із відповіддю! Тобі потрібен час, щоб усе добре обміркувати. Я дам стільки часу, скільки потрібно: місяць, рік, два...

– Джоне…

– Сара! – він схопив її долоні й міцно стиснув, ніби боявся, що вона перетвориться на птаха та злетить так високо, що він не зможе її зловити. – Я просто хочу, щоб ти завжди була поруч. Ти не готова до стосунків? Добре! Будь моєю помічницею. Я призначу тобі зарплату, що в кілька разів перевищує нинішню. Господи, про що я!? Ти отримуватимеш стільки, скільки захочеш, тільки поїхали зі мною.

Ледве вловима нотка розчарування розлилася залою. Звістка про заховану в десерті обручку швидко поширилася серед тих, хто обслуговує в кав’ярні. Й те, що пропозиція руки та серця не буде прийнята, багатьох розчарувало.

– Я так розумію, ви тут переманюєте нашу цінну співробітницю? – наче грім серед ясного неба пролунало над головами парочки.

Низький голос із відтінком металу змусив Сару різко обернутися й подивитися на свого рятівника. Занурена в свої переживання вона не помітила, як до столика хтось підійшов. Сара мала чудову пам'ять на обличчя, тому була абсолютно впевнена, що ніколи раніше не бачила цього красеня з правильними рисами обличчя, мужнім підборіддям та білосніжною шкірою, що вигідно відтіняє його темно-русяве коротко стрижене волосся укладене в стилі шістдесятих років минулого століття. Одягнений у дорогий костюм від англійського дизайнера з характерним консерватизмом, чоловік зачаровував елегантністю. Від нього віяло легкою поблажливістю та гордістю, але водночас певна вишуканість і свого роду акторська привабливість притягували погляд.

– Дозвольте представитися, Томас Уінтер, власник цього готелю, – незнайомець простягнув Джонові візитівку.

Почувши ім'я Джон схопився наче ошпарений. Такий прояв поваги до боса, який з'явився нізвідки, ще більше розпалило до нього інтерес Сари.

– Ви – син Уінтера?! Як же, чув. Для мене честь познайомитися з такою поважною людиною! – Джон буквально схопив руку Томаса й, не перестаючи трясти її довше, ніж належить, представився у відповідь.

– Я – Джон Вільямс.

– Знаю. Сподіваюся, перебування в моєму готелі залишить про нього лише приємні враження. Вимушений забрати цю дівчину, бо виникли невідкладні справи.

Сара слухняно підвелася з-за столу й пішла за босом, який так несподівано врятував її від неприємної розмови. Два роки тому, коли вона тільки-но влаштувалася на роботу в готель, звичайно ж чула про сина його власника. Відразу після закінчення сином університету Алістер Уінтер, нащадок стародавнього роду та один із найбагатших та найвпливовіших людей міста, подарував йому цей готель. Але амбітний юнак не задовольнився подарунком батька й за десять років створив цілу мережу готелів по всьому світу, тим самим примножив спадок. Останнім часом він жив у Європі й рідко бував у Сполучених Штатах. Саме тому за час роботи в готелі Сара жодного разу його не зустрічала.